Учень чарівника та інші казки Південної Європи. Народна творчість

Я не я буду, коли дозволю тобі псувати моїх королівських в’язнів. Геть із в’язниці!

      І король наказав розкувати його й вигнати геть.

      Генерал Фанта-Гіро

      Італійська казка

      Колись давно жив король, у якого було три доньки. Старшу звали Б’янка, середульшу – Асунтина, а молодшу – Фанта-Гіро. Щойно народилася вона і розплющила свої чорні-пречорні очі, всі так і сплеснули руками – така вона була красуня. І вирішили дати їй найгарніше ім’я, якого ніхто ніколи ще у світі не чув.

      У короля того були три трони: блакитний, чорний і пурпуровий. На блакитному троні король сидів, коли був веселий, на чорному – коли був чимось незадоволений, а на пурпуровому ніколи не сидів.

      Одного разу доньки побачили, що батько сидить на чорному троні й дивиться у вікно.

      – Чим ти незадоволений, тату? – запитали доньки і теж глянули у вікно.

      – Як мені бути задоволеним, коли в сусідньому королівстві сонце сходить аж на півгодини раніше? І все через цю кляту гору! Я прожив сімдесят років і ніколи цього не помічав. Але сьогодні я помітив це і тепер нізащо не зійду з чорного трону.

      Доньки знали, що в палаці не буде ані балів, ані свят, поки батько не пересяде на блакитний трон. Тому старша сказала:

      – Якщо перетягнути палац на триста кроків праворуч, гора не застуватиме сонця.

      Король мовчки похитав головою.

      Тоді середульша донька запропонувала:

      – Можна перетягнути палац ліворуч.

      Тут король так засмутився, що мало не заплакав.

      – Королівський палац не собача будка, яку можна тягати з місця на місце, – сказав він. – Там, де жив мій прапрадід, мій прадід, мій дід, мій батько, повинен жити і я.

      – Якщо не можна перенести палац, накажіть знести гору, – весело сказала Фанта-Гіро.

      Король зрадів і зараз же наказав знести гору. Скоро чи не скоро, а діло було зроблено, і доньки прийшли привітати батька.

      Цього разу король сидів на пурпуровому троні.

      – Що трапилося, тату? – запитали доньки.

      – Мені загрожує війна, – відповів він. – Сусідній король незадоволений тим, що в нього зникла луна.

      – А куди ж вона поділася, любий тату, і до чого тут ви? – вигукнули доньки.

      – Гора, яку я наказав знести, стояла на нашій землі й належала нам. А луна, яка відбивалася від гори, була власністю сусіднього короля. Коли знесли гору, кудись пропала й луна. Сусідній король зібрав військо і вимагає, щоб йому повернули луну, інакше він піде війною. От я і сів на пурпуровий трон – трон війни.

      – І ви воюватимете? – запитали доньки.

      – Не знаю, що й робити, – відповів, зітхаючи, король. – По-перше, я жодного разу не воював і не знаю, як це робиться. По-друге, я старий і немічний. А по-третє, у мене немає генерала. От якби ви мали брата, він і був би за генерала.

      – Якщо ви дозволите, – сказала Б’янка, старша донька, – за генерала буду я.

      – Не жіноча це справа, – буркнув король.

      – А ви мене випробуйте, – наполягала Б’янка.

      – Випробувати, мабуть, можна, – погодився король. – Але