Учень чарівника та інші казки Південної Європи. Народна творчість

як везти її до палацу.

      Король із королевою дуже засмутилися, побачивши наречену свого сина. Але якщо слово дав, треба тримати. Тож стали готуватися до весілля.

      Настав вечір. Весь палац так і сяяв вогнями. Столи були пишно накриті, а гості розкішно вбрані й веселі. Не радів тільки королівський син. Його гризла туга, наче він і не тримав ніколи в руках трьох апельсинів.

      Наречена скуштувала одну страву, другу, але кожний шматок застрягав у неї в горлі. Їй хотілося пити. Та хоч скільки вона пила, спрага не минала. Тоді вона згадала про апельсин і вирішила його з’їсти. Раптом він вислизнув у неї із рук і покотився по столу. А біля королевича розкрився, і звідти вийшла прекрасна дочка короля апельсинових дерев.

      Королевич узяв її за руки й підвів до батька і матері.

      – Оце моя справжня наречена!

      Злу брехуху негайно прогнали геть. А королевич із нареченою відсвяткували пишне весілля й прожили щасливо до глибокої старості.

      Розумник Бортоло

      Італійська казка

      Жив колись в одному італійському селі парубок на ім’я Бортоло. І був він дуже кумедний із себе: рот здоровенний, ніс довжелезний, а підборіддя невеличке та гостреньке. Зате ходив він завжди усміхнений і всім розповідав цікаві-прецікаві історійки.

      Селяни, було, тільки-но побачать Бортоло, так і починають реготати від одного його вигляду. А він хоч би коли образився на них!

      – Що не кажіть, а в моїй голові розуму більше, ніж у дечиїй, – мирно відповідав він. – Аби мені тільки побачити світу, я знайшов би свою долю, ще й іншим би допоміг.

      Селяни від тих слів ще голосніше реготали. Ще б пак! Адже в селі мало хто вмів читати й писати, та й Бортоло не тямив, що то є грамота! І отаке темне, ротате й носате хвастається, що розумніше від усіх і знайде щасливу долю для себе, а ще допоможе іншим!

      Але Бортоло лише повторював своє – та що далі, то наполегливіше. Тому селяни подумали: а може, й правда, хай подасться цей дурень ротатий по світу, хай із нього порегочуть ще деінде. І вирішили вони громадою зібрати трохи грошей та й дати їх Бортоло. Як вирішили, так і зробили: зібрали грошей та віддали їх дурню, щоб той вирушив у подорож.

      Отож зібрався хлопець у дорогу й одного ранку вирушив у світ.

      Іде він день, іде й другий. На третій день увечері прийшов парубок до великого яскравого міста. Бачить – на вулицях людей повно, та всі такі веселі, співають, танцюють! Бортоло й питає, що в них за свято. А городяни йому розказують: мовляв, улюблена королівська донька поїхала до свого нареченого – королевича з сусідньої країни, і король, щоб хоч якось розважити свою тугу, наказав усім співати й танцювати.

      Того дня і в королівському палаці було влаштовано бал. Довідався про це Бортоло та й подався туди. Підійшов він до брами перед палацом і вже мав був шаснути на подвір’я, але вартовий перегородив йому шлях. Аж раптом звів очі на Бортоло – та в сміх! Так реготав, аж скорчився у три погибелі й ухопився за живіт. Поки реготав, Бортоло мерщій подався повз нього та до палацу.

      Приходить у велику залу, а там усе так сяє та виблискує,