Учень чарівника та інші казки Південної Європи. Народна творчість

підібрала довгі коси під шолом, оперезалася мечем та ще й застромила за пояс два пістолі.

      Рушили походом утретє. Проїхали очерет – Фанта-Гіро ні слова; проїхали каштановий гай – Фанта-Гіро мовчить, наче води в рот набрала.

      Ось і кордон, а по той бік стоїть вороже військо. Перед військом роз’їжджає на воронім коні молодий король, гарний і ставний.

      Тут Фанта-Гіро зупинила свої полки і сказала Тоніно:

      – Перш ніж почати битву, я поговорю із сусідом. А ти рушай туди, де стояла гора, і сховайся в кущах. Якщо я під’їду до того місця й заговорю, повторюй кожне моє останнє слово. Та якомога голосніше!

      Фанта-Гіро під’їхала до ворожого короля й мовила:

      – Ваша королівська величносте, моє військо готове до бою. Але з’ясуймо – через що ми будемо воювати? Адже король, мій повелитель, міг робити зі своєю горою все, що йому завгодно.

      – З горою – так, – заперечив ворожий король, – але ж він зазіхнув на мою луну.

      – Ах, я певен, що вам це здалося. Поїдьмо – і ви переконаєтеся, що луна нікуди не зникла.

      – Поїдьмо, – погодився король.

      Вони вдарили шпорами коней і незабаром опинилися там, де донедавна височіла гора.

      Генерал Фанта-Гіро заспівав ніжним голосом:

      На цій горі жила луна,

      Людей всіх тішила вона:

      Як пісню заведуть, бува,

      Умить повторює слова…

      – Слова-а-а! – на все горло закричав у кущах Тоніно, аж король здригнувся.

      А генерал співав далі:

      Та кажуть, що тепер луни

      Уже не чують тут вони.

      Тож заспівай гучніш – ану! —

      І враз почуєш ти луну.

      – Луну-у-у! – заревів зброєносець. – Та ще й не одну-у-у!

      – О, пресвята мадонно! – вигукнув король, затикаючи вуха. – І через це я, божевільний, хотів воювати!

      – Я можу заспівати ще, – люб’язно запропонував генерал.

      – Тільки не тут, – поспішно сказав король. – Мені дуже подобається ваш спів, але чути луни я більше не хочу. Забудьмо всі наші чвари і станьмо друзями. Чи не погодитеся ви погостювати в моєму замку?

      – Охоче, ваша величність, – сказав генерал.

      Коли вони приїхали до замку, король мерщій побіг у покої своєї матері радитися:

      – Матусю, я привіз із собою в гості ворожого генерала. Але він зовсім не схожий на вусатого вояка. Ах, які очі, які вуста, який ніжний голосок! Здається мені, що це дівчина в генеральському мундирі. Порадьте, як мені дізнатися правду.

      – А ти поведи генерала до зброївні,[2] – відповіла королева. – Якщо це дівчина, вона не зверне уваги на зброю.

      Король дослухався поради. Але генерал, переступивши поріг зброївні, не зміг стримати свого захоплення. Він розхвалював пищалі, пробував пучкою, чи добре вигострені мечі, чи загострені шпаги.

      – Матусю, – сказав молодий король, – генерал поводиться, як справжній чоловік, але я певен, що це дівчина. І вона подобається мені дедалі більше.

      – Що ж, – відповіла королева. – Поведи генерала в сад. Якщо це дівчина, вона зірве троянду або фіалку і пришпилить

2

Зброївня – приміщення, в якому зберігається зброя.