Учень чарівника та інші казки Південної Європи. Народна творчість

дерево, на якому росли всього-на-всього три апельсини. Королівський син зірвав ті апельсини, сховав їх під плащ і пішов назад.

      Щойно королевич спустився з гори й скочив на коня, сторож прокинувся. Він відразу побачив, що в скриньці немає алмазного ключика. Але було вже пізно – королевич скакав щодуху на своєму доброму коні з трьома апельсинами під плащем.

      От перевалив він через одну гору, їде пустелею. Аж раптом королевичеві схотілося пити.

      «Ага, я ж маю три апельсини! – сказав він собі. – З’їм один і втамую спрагу!»

      Та як тільки він надрізав шкірку, апельсин розпався на дві половинки. З нього вийшла гарна дівчина.

      – Дай мені пити, – попрохала вона жалібним голосом.

      Але води ніде не було.

      – Пити, пити! – ще раз жалібно попрохала дівчина й розтанула.

      А королевич поїхав далі. Коли озирнувся, то побачив, що на тому місці зеленіє апельсиновий гай.

      Невдовзі пустеля закінчилася, і юнак під’їхав до лісу. На узліссі привітно дзюрчав струмок. Королевич кинувся до струмка, сам напився, напоїв коня, а потім сів відпочити. Вийняв він другий апельсин, потримав його на долоні, і взяла королевича цікавість так само, як нещодавня спрага.

      І королевич надрізав другий апельсин.

      Той розпався на дві половинки, і звідти вийшла дівчина. Вона була ще прекраснішою, ніж перша.

      – Дай мені пити, – сказала дівчина.

      – Он струмок, – відповів королевич, – вода його чиста й прохолодна.

      Дівчина припала до струмка і стала пити. А потім розтанула, як і перша.

      – Е ні, тепер уже я й краплі води до рота не візьму, поки не напою дівчину з третього апельсина! – сказав засмучений королевич.

      Сів він на коня, проїхав трохи й озирнувся. Що за диво! На берегах струмка стіною стали апельсинові дерева.

      Як потерпав королевич у дорозі від спеки та спраги – і розповісти неможливо. Однак він доскакав до річки й уже там надрізав третій апельсин, найбільший і зовсім достиглий. Апельсин розкрився, і перед королевичем з’явилася дівчина небаченої краси, ще прекрасніша за двох перших.

      Королівський син узяв її за руку й підвів до річки. Дівчина нахилилася над річкою та стала пити.

      Нарешті красуня підвела голову й усміхнулася.

      – Спасибі тобі, королевичу, за те, що дав мені життя. Я – дочка короля апельсинових дерев. Я так довго чекала на тебе у своїй золотій в’язниці! Та й сестри мої теж чекали.

      – Ох, бідолашки, – зітхнув королевич. – Це я винен у їхній смерті.

      – Ні, вони не померли, – сказала дівчина. – Вони стали апельсиновими гаями й даватимуть прохолоду втомленим мандрівникам.

      – А ти не покинеш мене? – вигукнув королевич.

      – Не покину, коли ти мене не розлюбиш.

      І королевич присягнув, що не кохатиме й не назве своєю дружиною нікого, крім дочки короля апельсинових дерев.

      Посадив він дівчину перед собою на коня й поскакав до палацу.

      От уже заблищали вдалині палацові башти. Королевич зупинив коня й сказав:

      – Почекай