В’ячеслав Чорновіл. Василь Деревінський

Латвії, Естонії, Литви, Молдови та Вірменії. Так, на виборах до Верховної Ради Литви в 1990 році кандидати від «Саюдісу» отримали 101 мандат із 141, Народний фронт Латвії – 138 з 201, Народний фронт Естонії – 45 з 108[102].

      Прийшовши до влади, висуванці від опозиційних народнофронтівських структур спромоглися усунути старий партійно-номенклатурний апарат від управління державою. В колишніх республіках СРСР було проголошено створення нових суб’єктів на політичній карті світу. Водночас запроваджувалися реформи в усіх сферах життя суспільства, особлива увага приділялася, безумовно, реалізації реформ в економіці.

      Переформатування влади свідчило про зникнення потреби в існуванні масових громадсько-політичних структур, якими були народнофронтівські організації, адже вони виконали свою роль мобілізатора народних потуг у боротьбі з тоталітарними режимами. Для більшості з них настав завершальний етап діяльності – почали яскраво проявлятися природні відцентрові тенденції, зумовлені аморфним характером побудови через велику кількість членів із діаметрально протилежними поглядами. Таку думку висловлювали як один із лідерів НРУ Іван Драч, так і очільник «Саюдісу» Вітаутас Ландсбергіс та інші[103].

      Розбіжності між політичними групами призвели до роздроблення Фронтів, відходу частини активістів від політичної діяльності, до виникнення нових політичних і громадських організацій, що подекуди супроводжувалося конфліктами між колишніми соратниками. Публічна політична боротьба між керівником «Солідарності» Лехом Валенсою і прем’єр-міністром Польщі Тадеушем Мазовецьким призвела до розвалу польської «Солідарності»[104]. У результаті «Солідарність» розпалася на кілька політичних партій: Демократичний союз на чолі з Тадеушем Мазовецьким; Ліберально-демократичний конгрес, керований Яном Белецьким; Центральний союз, очолюваний братами Лехом і Ярославом Качинськими; Союз праці Рішарда Бугая і Християнсько-національне об’єднання на чолі з Веславом Хшановським.

      Розпався чеський Громадський форум, як і його словацький аналог «Громадськість проти насильства». З Громадського форуму вийшли Громадська демократична партія, Громадський рух та Громадсько-демократичний альянс. Не уникли розколу Народні фронти Естонії і Латвії та литовський «Саюдіс». До 1993 року вони намагалися залишатися у великій політиці, однак кількість їхніх членів зменшилася. Об’єктивні реалії, пов’язані з погіршенням соціально-економічного становища в цих країнах, спричинили стрімку втрату популярності цих партій серед населення, і на чергових виборах вони поступилися лівим силам.

      Народний фронт Латвії взагалі зазнав нищівної поразки, отримавши лише 2,62 % голосів виборців і не зумівши подолати бар’єр у 4 %. З огляду на це він був реорганізований у Християнську народну партію.

      Литовський «Саюдіс» перетворився на одну з багатьох громадських організацій, а його

102

Бразаускас А. «Развод по-литовски» и после / А. Бразаускас // Международная жизнь. – 1994. – № 4. – С. 5—16.

103

Діденко Ю. Народний рух України об’єднав українців у боротьбі за незалежність / Ю. Діденко // Народний Рух України: місце в історії та політиці: Матеріали V (позачергової) Всеукраїнської наук. конф., 14–15 вересня 2001 р., м. Одеса. – Одеса: Астропринт, 2001. – С. 68; Баранов Н. А. На пути перемен [Електронний ресурс] / Н. А. Баранов. – Режим доступу: http://www.nicbar.narod.ru/statia6.htm.

104

Телегуз А. Політична криза і розпад профспілкового руху «Солідарність» у Польщі в 1989–1990 роках / А. Телегуз // Українознавство. – 2009. – № 1. – С. 281.