В’ячеслав Чорновіл. Василь Деревінський

Народного Руху України з моменту його утворення», у якій містився заклик припинити роботу з’їзду на три місяці і провести перереєстрацію всіх осередків[115]. Ця заява була не експромтом, а заздалегідь продуманим документом, про що невдовзі після з’їзду повідомила одна із його підписанток – Лариса Скорик. Автором заяви був заступник Михайла Гориня у політичній раді НРУ Богдан Тернопільський[116]. Показово, що існувало ще одне звернення від імені В’ячеслава Чорновола та Михайла Гориня до делегатів Третього з’їзду НРУ, в якому йшлося про припинення їхнього змагання за лідерство в Русі на користь переобрання головою Руху Івана Драча з метою збереження НРУ як «широкої, відкритої громадсько-політичної організації, довкола якої будуть гуртуватися державотворчі, демократичні сили України»[117]. Це звернення на зборах не виголошувалося, отже, можна припустити, що воно було ще однією із заготівок опонентів В’ячеслава Чорновола. В інтерв’ю перед Третіми зборами Іван Драч зазначав, що підтримує обрання головою НРУ Михайла Гориня, але «коли б вдалося хоч якоюсь мірою поєднати позиції В. Чорновола і М. Гориня, звести їх воєдино, то він залишився б на посаді голови організації»[118]. В результаті перемовин, що супроводжувалися втручанням Президента Леоніда Кравчука та фінансовим тиском представника діаспори Ераста Гуцуляка, вдалося формально зберегти єдність Руху ціною створення колективного керівництва на чолі з Іваном Драчем, Михайлом Горинем і В’ячеславом Чорноволом, а також департизації всієї вертикалі виборних органів НРУ та переходу в конструктивну опозицію до Президента. Фактично В’ячеслав Чорновіл, відмовившись від перспективи бути обраним делегатами з’їзду єдиним головою Руху, досяг затвердження своєї програми дій. Попереду на нього чекала боротьба зі співголовами за контроль над Рухом і утвердження схваленої зборами програми. Підсумовуючи роботу Третього з’їзду Руху, В’ячеслав Чорновіл назвав його «з’їздом компромісів»[119].

      Вічевий трибун. Львів, 1989 р.

      Упродовж 1992 року в НРУ тривало двовладдя. Розхитати організацію намагалися як політичні партії – нещодавні учасники НРУ, так і влада. У березні 1992 року спочатку УРП, а невдовзі й ДемПУ оголосили про відмову бути асоційованими членами Руху. У своїх заявах вони розкритикували рішення Третіх зборів про департизацію та опозиційність, оголосили себе правонаступниками Руху і закликали реорганізувати НРУ в коаліцію партій і громадських організацій[120]. Зміст заяв засвідчив, що ДемПУ та УРП мають намір продовжувати боротьбу за вплив у Русі або за окремі його частини.

      Центральний провід НРУ відреагував на ці заяви ухвалою від 12 березня 1992 року (21 березня її підтримала Мала рада НРУ), у якій ішлося про те, що Рух надалі залишається відкритою організацією для індивідуальних та колективних членів, а зміни, внесені до Статуту НРУ на Третіх зборах, унеможливлюють його підпорядкування одній політичній силі. Заяви

115

Ковтун В. Історія Народного Руху України. – К. [б.в.], 1995. – С. 277–278.

116

Киреєв А. Хто ж розкольник? Або роздум над тим, кому і куди вигідно спрямовувати Рух / А. Киреєв // Рух-прес. – 1992. – 15 березня.

117

ЦДАГО України, ф. 270, оп. 1, спр. 127, арк. 31.

118

ЦДАГО України, ф. 270, оп. 1, спр. 127, арк. 11.

119

Рубчак В. Оновлення задля засіву / В. Рубчак // Голос України. – 1992. – 3 березня.

120

Заява Ради УРП про політичні наслідки Третіх зборів Народного Руху України від 7 березня 1992 р. // Львівські новини. – 1992. – 11 березня. – С. 52–53; ЦДАГО України, ф. 272, оп. 1, спр. 6, арк. 74–75.