.

різко зачинив двері шафи й підпер їх кріслом. Повернувшись до ліжка, він усе ще всміхався, та погляд мав серйозний.

      – Тепер добре?

      – Так, – відповів Тед, потім через силу додав:

      – Але воно було там. Я бачив… Справді…

      – Ти бачив його тільки у своїй уяві, – промовив тато, скуйовдивши йому волосся великою теплою рукою. – У шафі ніякого чудовиська не було, принаймні справжнього. монстри бувають тільки в книжках і твоїй уяві, Тедді.

      Він переводив погляд з мами на батька, вдивлявся в їхні великі, рідні обличчя.

      – Справді?

      – Авжеж, – сказала мама, – а тепер, хлопче, встань і сходи в туалет.

      – Уже ходив. Через це я й прокинувся.

      – Чому б тобі просто мене не послухати? – сказала мама. Дорослі ніколи не вірять дітям.

      Мати спостерігала, як він пішов в туалет і витиснув із себе кілька крапель.

      – Ось бачиш, тобі треба було сходити.

      У розпачі Тед кивнув. Ліг у ліжко. Його вкрили ковдрою. Поцілували.

      Щойно батьки пішли до дверей, страх знову накрив його плащем холодного туману. наче саван, пропахлий безнадією смерті. «Будь ласка, – билася в мозку одна-єдина думка, – будь ласка, будь ласка, будь ласка…»

      Мабуть, тато щось відчув – уже тримаючи руку на вимикачі, він обернувся:

      – Ніяких монстрів, чуєш, Теде?

      – Так, тату, – відповів Тед, бо в цю мить батьків погляд став якимось далеким і потьмареним, ніби і його самого треба було в цьому переконати. – ніяких монстрів.

      «Крім того, що сидить у шафі».

      Світло згасло.

      – Добраніч, Теде, – долинув до нього тихий і лагідний мамин голос.

      «Мамо, будь обережна, – благав він подумки, – вони ж їдять жінок. У кіно вони завжди викрадають їх, а потім з’їдають. Будь ласка, будь ласка, будь ласка.»

      Але вони пішли.

      Отож чотирирічний Тед Трентон лежав у ліжку, весь вкрившись гусячою шкірою, із закляклими, мов шарніри з дитячого конструктора, м’язами. Він натяг ковдру аж до підборіддя й однією рукою притис ведмедика до грудей. Зі стіни на нього дивився Люк Скайвокер, з іншої стіни, стоячи на сокодавці, весело вишкірявся бурундучок. «Якщо життя дає тобі лимони, зроби з них лимонад», – нахабно закликала тваринка. на третій стіні була вся строката команда з «Вулиці Сезам»: Великий Птах, Берт, Ерні, Оскар, Ґровер. Добрі обереги; добрі чари. Та на даху голосить і гуготить у чорних ринвах вітер! Ні, цієї ночі йому не вдасться заснути.

      Та потроху гусяча шкіра зникла, а закляклі м’язи-шарніри розслабилися. Думки почали розпливатися.

      Аж раптом новий звук, значно ближчий, ніж виття вітру за вікном, змусив його прокинутись і знову втупитись у темряву.

      Завіси на дверях шафи.

      Р-р-ри-и-и-ип…

      Звук був настільки тонкий і високий, що його могли почути хіба собаки й маленькі хлопчики, які не сплять уночі. Шафа відчинялася повільно й неухильно, дюйм за дюймом роззявляючи свою мертву, темну пащу.

      Усередині було чудовисько. З непомірно