Покров. Люко Дашвар

Від злого горя навіть цноту втратила без любові – з випадковим знайомим на турбазі в Карпатах, бо раптом психонула: «Для кого я себе бережу?! Час уже якось… дорослішати! А раптом я така зваблива й потужна в інтимі, що після того від мене вже не відірватися…» Випадковий знайомий здимів за п’ять хвилин після сексу, ніби й не було його ніколи. Залишив Мар’яні розпач. Так мордувалася – аж би під потяг кинулася, якби потяги горами швендяли. Та цього останнього дня осені року 2013-го ті негаразди здавалися звичайним життєвим досвідом. Справжня біда сталася сьогодні.

      – Хотинський не прийшов… – прошепотіла тьмяно над уже холодною кавою.

      Він з’явився в Мар’яниному житті півроку тому. Саме тоді кривим макаром Мар’яні вдалося влаштуватися бренд-менеджером у престижну рекламну агенцію. Виманювання грошиків споживачів хитрими рекламними слоганами і раніше не здавалося Мар’яні справою життя, та після збування візитівок приватної друкарні, обліку в пельменній і навіть сортування квітів на оптовій базі, то був однозначний крок уперед, і Мар’яна вчепилася в роботу – не відірвати. Раніше за всіх з’являлася в офісі, старанно вивчала особливості узгодження рекламних макетів, одного боялася – знайомства з безпосереднім керівником Хотинським, який мав повернутися з відрядження за кілька днів. Дизайнерка Оля Охріменко попередила:

      – Якщо Хотинському не сподобаєшся, він тебе з агенції вичавить.

      – Що я маю робити, аби йому сподобатися? – спитала Мар’яна.

      Оля Охріменко лише знизала плечима: мовляв, звідки мені знати, що в Хотинського в голові.

      Ніхто не знав, що в Хотинського в голові! Зустрів нову підлеглу без емоцій.

      – Пиво любиш? Ні? Доведеться полюбити, бо наша група веде пивний бренд! – тільки й порадив.

      І, здається, забув про Мар’янине існування. Та час від часу вона ловила на собі допитливий уважний погляд Хотинського. Червоніла, губилася, відводила очі. «Як же я хочу сподобатися тобі! І не заради роботи», – билася настільки гаряча думка – ледь стримувала збудження, дочекатися не могла закінчення робочого дня. О 18.30 зривалася, бігла до лікарні, де медсестрою вкалувала подружка і сусідка Поля, – вихлюпнути врешті всі почуття, бо ж втриматися неможливо.

      – Поль, він – ідеальний! Він – мужчина моєї мрії! Мені би сказали – звільнися, Мар’яно, і буде тобі Хотинський! Я би звільнилася!

      – Мусь, ти тільки знайшла нормальну роботу, – нагадувала Поля (змалечку тільки так і звала Мар’яну – Муською). Перераховувала ліки в шафці маніпуляційної, зачиняла її, і подружки пішки поверталися до замизканої панельної п’ятиповерхівки на Воскресенці, де Мар’яна жила на поганому п’ятому поверсі, а Поля на такому ж незручному першому.

      Мар’яна збуджувалася, пашіла:

      – У мене найкраща робота на світі! Бо там є він!

      – А він який?..

      – Він?.. Такий, знаєш, як вершина. Ніби і близько, та до нього тягнутися – все життя…

      Мар’яна засмучувалася, тьмяніла: яка ж біда! Хотинський