Покров. Люко Дашвар

– прохрипів Дорош слабко. – Нене моя рідненька. Ганно Миколаєва, в дівоцтві Кандиба. Поможіть сину вашому, Христом-Богом прошу. Батьку… Петре Андріїв Дорош. Не гнівайтеся. Станьте до захисту. Діди мої славні… Андрію Никифорів Дорош, Миколо Семенів Кандиба… Баби мої милостиві… Параско Іванова, у дівоцтві Перелаз, Мотре Федоріва, у дівоцтві Соловатова… І до вас кланяюся. Прадіди мої хоробрі! Никифір Свиридів Дорош, Семен Романів Кандиба, Іван Миколаїв Перелаз, Федір Калістратів Соловатов… Синові своєму Валеріану розповідав про ратні подвиги ваші. Не полиште сім’я правнука свого на погибель.

      Дорош задихнувся, замовк. Кривошиїха всміхнулася сумно.

      – Четверте коліно ще пам’ятають люди. Прадідів імена знають, а прабабів – не всі.

      – Прабабці мої… – вперто прохрипів Дорош. – Варка Гордієва, у дівоцтві Голованова, Орися Іванова, у дівоцтві Шелест, Настка Костянтинова, у дівоцтві Прищ, Юстеніана Анджеєва, у дівоцтві Ковальська… Згляньтеся над долею правнука вашого…

      Дорош хапонув ротом повітря, скосував на Кривошиїху тьмяні очі.

      – Скажіть святу правду, бабо… Як забуду когось… Чи Бог прибере, не дасть усіх згадати… Згине моя Перпетуя і син наш Гнатик?

      – Бог дасть, не згинуть. Та боронити їх важче стане.

      Дорош напружився – синя жилка на скроні – зашепотів:

      – Діди дідів і бабів моїх… Свирид Олексіїв Дорош, Роман Іванів Кандиба, Микола Флорів Перелаз, Калістрат Павлів Соловатов… Гордій Петрів Голованов, Іван Юр’їв Шелест, Кость Гнатів Прищ, Анджей Радославів Ковальський… Баби дідів і бабів моїх… Катерина… Павлина… Ганна… Дарка, здається. Заміжнею за Калістратом була така – Дарка-попівна. Олена Голованова, Ксеня, Уляна і ця… Марта з Люблина, що за Ковальського вийшла…

      – Лиш два коліна згадати лишилося, пане Дороше, – рипнула Кривошиїха. – Шосте і сьоме. Дідів і прадідів ваших прадідів.

      …Уже перед сходом сонця вимордуваний Ярема з останніх сил ворушив устами, змок – сорочка хоч викручуй:

      – Богдан… Прадід прадіда мого Никифора Дороша…

      – Сто двадцять п’ять… – помагала Кривошиїха. – Останнє ім’я назвати лишилося, пане Дороше… Дружину Богданову як звали?

      Дорош захрипів, широко розплющив очі, ніби посеред суцільного мороку раптом побачив сонце…

      – Перпетуя… – прошепотів і віддав Богові душу.

      Кривошиїха глянула у вікно – перший промінчик сонячний мряку розганяє. Перехрестилася.

      – Господи… Прийми душу раба твого Яреми, – мовила лагідно, склала небіжчикові руки на грудях, закрила очі мідяками. – Спіть з миром, пане Дороше. Тривоги мирські віднині чужі душі вашій. Почуєте – не здригнетеся…

      Не договорила.

      Разом із першим променем вранішнім до курильні увійшла Дорошиха. Холодно зиркнула на бездиханного чоловіка, поклала на груди хрест, обернулася до управителя маєтком пана Струка, що він сам був з рідних країв пані й вельми шанував господиню.

      – Савка в підземелля! – наказала, як льоду накидала. Насторожено