Покров. Люко Дашвар

сусідське панство з’їхалося зі своїми співчуттями манірними та порадами пустими покласти тіло небіжчика в льодовник і не ховати, поки Валеріан з Кіля не приїде, а Струкові так і не вдалося вичавити із Савка ані слова.

      По обіді розлючена пані Станіслава влетіла в підземелля. Вихопила важкий батіг із рук ошелешеного управителя.

      – Хто так б’є?! Ось як бити маєш! – верескнула люто.

      Замахнулася, переперезала побитого Савка батогом – кривавий слід на спині.

      – Хвойду як звати?! Де вона?! – била і била вже безвільного, непритомного.

      – Милостива пані… – урешті наважився встрягти Струк. – Здається, підла тварюка… подохла…

      Дорошиха віджбурнула батіг. Підійшла до недвижного Савка, одним пальцем припідняла повіко набряклого ока.

      – Живий?..

      – Не знайти вам їх… – прошепотів Савко кривавим ротом.

      – Їх?! – вирячила очі Дорошівна, учепилася в Савка, та сивовусий і тут не схибив – віддав Богові душу прямо в хазяйчиних руках.

      З неспокійним серцем Перпетуя дісталася маєтку під Катеринославом за тиждень. Усе біля віконця стояла – виглядала янгола свого. За два місяці дізналася про смерть Дороша зі старої газети: лікар Алоїз Вернер, що його зазвичай кликали до Гнатика і старого Самійла, поцупив «Чернігівські губернські відомості» в шинку в подорожнього з Ніжина, перечитав і привіз Перпетуїній служниці Дарці, щоби та вчилася читати.

      – Не відпустили… – прошепотіла Перпетуя.

      Хитнулася, та не впала. За Гнатика очима вчепилася: треба встояти… У чорне вбралася: три справи в серці – синок малий, Самійло старий та молитви за упокій душі янгола доброго Яреми Петріва Дороша. Місцевого панства, що воно з цікавості напрошувалося до нової сусідки в гості, не приймала, усі запрошення відхиляла – через те й зажила слави зарозумілого стерва.

      – Ані на йоту ви не праві, шановне панство! – захищав Перпетую лікар Алоїз Вернер. – Перпетуя Марківна – сама чарівність… Над сином птахою літає, старому чоловікові повагу й турботу виказує: завжди Самійло Андрійович у чистому спідньому, щоки поголені, нігті, вибачаюся, суконцем відполіровані. А вже яка набожна!

      То так. Для Божих людей сірих, прочан, що рухалися від одних святих місць до інших, Перпетуя дверей ніколи не зачиняла. Деякі хитруваті богомольці по кілька місяців у маєтку набожної хазяйки від’їдалися, платили за те неймовірними оповідками про дива Божі.

      Отак однієї зимової сніжної ночі й прибило до маєтку під Катеринославом худу темну бабу – хрест на грудях, торбина за плечима, лахміття висить, не гріє, крізь дірки благенької хустки скуйовджене сиве волосся стирчить. А зуби міцні, здорові – всі до одного в роті.

      – Пустіть, Христа ради, переночувати…

      – Звідки ви і куди в таку негоду злу? – Перпетуя всадовила старицю на лаву біля комина, власноруч подавала гарячий чай із кренделиками.

      – Обітницю дала… Пішки дійти до чудодійного джерела Казанської Божої Матері під Самарою, – мовила баба.