Крістіна. Стівен Кінг

готуючись у душ і спати. Я був розбитий.

      Десь у процесі нашої телефонної розмови я чув, як вимкнувся телевізор, і вирішив, що батько пішов нагору. Але він не пішов. Він сидів у своєму м’якому кріслі з відкидною спинкою, сорочка була розстебнута на грудях. З якоюсь непевною тривогою я відзначив, як посивіло вже в нього на грудях волосся і як просвічує крізь волосся на голові настільна лампа, показуючи рожеву шкіру. Воно рідшало. Мій батько вже не був юним хлопцем. Зі ще більшим неспокоєм я усвідомив, що за п’ять років, на той час, коли я теоретично закінчу університет, йому буде вже п’ятдесят і на голові з’явиться лисина – утілення стереотипного бухгалтера. П’ятдесят за п’ять років, якщо його не доб’є ще один інфаркт. Перший був не важким – без рубця в міокарді, сказав він мені якось, коли я спитав. Але він не намагався мене переконати, що наступний інфаркт малоймовірний. Я знав, що це не так, і мама знала, і він сам. Тільки Еллі досі вважала його невразливим – але чи не помітив я, як у її очах раз чи два промайнув сумнів? Здається, помітив.

      Раптова смерть.

      Я відчув, як ворушиться волосся на голові. Раптово. Випростуючись біля стола, хапаючись за груди. Раптово. Випускаючи з рук ракетку на тенісному корті. Вам не хочеться думати, що таке може статися з вашим батьком, але іноді ці думки просто приходять. Бог свідок, приходять.

      – Я випадково дещо підслухав, – сказав він.

      – Справді? – з пересторогою.

      – Деннісе, Арні Каннінґем вступив у відро чогось теплого й коричневого?

      – Я… я точно не знаю, – повільно відповів я. Ну бо, насправді, що там я знав? Плітки, та й усе.

      – Хочеш про це поговорити?

      – Не зараз, тату, якщо ти не проти.

      – Добре, – кивнув він. – Але якщо… як ти сказав по телефону, за перших ознак халепи, заради Бога, розкажи мені, що відбуватиметься. Згода?

      – Так.

      – Добре, – я вже рушив до сходів і майже до них дійшов, коли він зупинив мене, сказавши: – Знаєш, я майже п’ятнадцять років вів бухгалтерію Вілла Дарнелла й заповнював для нього декларації з податку на прибуток.

      Дуже здивований, я обернувся до нього.

      – Ні. Я цього не знав.

      Тато посміхнувся. Такої посмішки я в нього не бачив ніколи. Мама, може, й бачила кілька разів лише, а сестра – то, мабуть, ані разу. Спершу могло видатися, що та посмішка сонна, але якби ви придивилися, то помітили б, що ніяка вона не сонна – вона цинічна, жорстка і цілком свідома.

      – Деннісе, зможеш тримати язика за зубами, якщо я тобі щось розкажу?

      – Так. Думаю, що так.

      – «Думаю» не годиться.

      – Так. Зможу.

      – Так краще. Я підбивав йому баланс до сімдесят п’ятого, а потім він найняв Білла Апшо з Монровілля.

      Батько уважно на мене подивився.

      – Я не казатиму, що Білл Апшо – шахрай, скажу тільки, що моральні принципи в нього такі прозорі, що крізь них газету можна читати. А торік він купив собі будинок в англійському стилі Тюдорів у Свіклі[64] за триста тисяч доларів. К бісу процентну ставку, повний уперед.

      Жестом правої руки він обвів наш

64

Містечко в штаті Пенсильванія.