Крістіна. Стівен Кінг

але вона знала, як завести машину. А більше нічого їй і не треба було знати.

      Я стиснув губи, зволожив їх язиком і почув свій голос, трохи гучніший за іржавий хрип.

      – Піду візьму собі газованки.

      – Може, будеш такий ласкавий і ще одну мені принесеш? – попросив Лебей. – Вона прожене сон, так завжди буває, але підозрюю, що я сьогодні навряд чи рано засну.

      Я це саме підозрював щодо себе. Пішов, узяв прохолоджувальних напоїв в офісі мотелю, а дорогою назад зупинився на середині паркувального майданчика. Лебей був лише темною тінню перед своїм мотельним номером; його білі шкарпетки світилися, наче маленькі примари. Я подумав: «Може, та машина проклята. Може, уся штука в цьому. На страшилку з привидами дуже схоже. Там, попереду, стовп із вказівником… наступна зупинка – “Зона сутінків”!»

      Але ж це просто смішно, правда?

      Авжеж, то була правда. Я попростував паркувальним майданчиком далі. Машини носили в собі прокляття не більше за людей; то була туфта з фільмів жаху, таким можна розважитися в суботу ввечері, заїхавши в кінотеатр просто неба, але все це дуже далеко від буденних фактів, з суми яких складається реальність.

      Я простягнув Лебею його бляшанку газованки й дослухав до кінця історію, яку можна підсумувати одним рядком: жив він довго й нещасливо. У єдиного й неповторного Роланда Д. Лебея залишився його типовий будиночок і його «плімут» 1958 року. У 1965 році він повісив свій кашкет нічного сторожа і свій годинник для визначення робочого часу. Десь приблизно тоді він облишив копіткі старання підтримувати Крістіну в бездоганному стані й вигляді, щоб була, як новенька, – він занедбав її так само, як людина дозволяє закінчитися заводу механічного годинника, коли перестає його накручувати.

      – Ви маєте на увазі, що вона просто так стояла? – не повірив я. – З шістдесят п’ятого? Тринадцять років?

      – Ні, він, звичайно, завів її в гараж, – відповів Лебей. – Сусіди б нізащо не стерпіли, щоб чиясь машина потроху розвалювалася на чиємусь газоні. У селі, може, таке б і пройшло, але ж не в нашому Передмісті, США.

      – Але вона стояла на газоні, коли ми…

      – Так, я знаю. Він виставив її з табличкою «ПРОДАЄТЬСЯ» у вікні. Я спитав про це. Мені було цікаво, тому я спитав. У легіонерів. Більшість із них втратили зв’язок з Роллі, але один сказав, що йому здавалося, ніби він уперше побачив машину на газоні в травні цього року.

      Я хотів було щось сказати, але так і замовк. У мене виникла жахлива думка, і була та думка до болю простою: «Це все надто зручно». Аж занадто зручно. Крістіна стояла в тому темному гаражі багато років – чотири, вісім, дванадцять, ще більше. А потім, за кілька місяців до того, як з’явилися ми з Арні й мій друг її побачив, Роланд Лебей зненацька витяг її й вліпив вивіску «ПРОДАЄТЬСЯ».

      Уже згодом – значно пізніше – я передивився випуски піттсбурзьких газет і лібертівілльської «Кістоун». Він ніколи не давав оголошення про продаж «фурії», принаймні в тих газетах, де рекламують машини, які хочуть продати. Він просто виставив її на свою передміську