Крістіна. Стівен Кінг

Мені цікаво.

      – Чого це? – спитав я й одразу прикусив язика, бо запитання було збіса неввічливим. Але воно вже зірвалося.

      – Бо я хочу, щоб він досягнув успіху, – просто відповів Майкл і кинув на мене швидкий побіжний погляд. – Реджина досі категорично проти. Якщо в нього є машина, це значить, що він дорослішає. А якщо він дорослішає, це значить… усяке різне, – не до ладу закінчив він. – Але я не так однозначно все сприймаю. Про мене не скажеш, що я категорично проти. Тепер уже ні. Ой, спершу він мене заскочив зненацька… уява вже намалювала мені картини, як перед нашим будинком висиджує якийсь дохлий собака, поки Арні вчиться в коледжі, або як на ранок ми знаходимо його мертвим, коли він уночі задихнеться від вихлопів.

      Зненацька, зовсім непрохана, у голові зринула думка про Вероніку Лебей.

      – Але тепер… – Майкл знизав плечима, ковзнув поглядом по дверях між гаражем і кухнею, кинув недокурок і розтер носком черевика. – Помітно, що він віддано працює. Він поставив на карту свою самоповагу. Я б хотів побачити, що він хоча б її заведе.

      Можливо, на моєму обличчі промайнув якийсь вираз; коли Майкл заговорив знову, у його голосі лунали виправдальні нотки.

      – Я ще не зовсім забув, як це – бути молодим, – сказав він. – Я знаю, що для хлопця віку Арні мати машину – це важливо. Реджині цього не зрозуміти. Її завжди забирали на машині. Вона ніколи не стикалася з проблемою того, хто має забирати. Я пам’ятаю, що машина важлива… якщо хлопець розраховує взагалі коли-небудь сходити на побачення.

      Так от як Майкл собі це уявляв. Він вважав, що Крістіна – це засіб для досягнення мети, а не мета сама в собі. Цікаво, що б він подумав, якби я сказав йому, що Арні навряд чи зазирає далеко в майбутнє, йому б привести «плімут-фурію» в робочий стан, щоб легально можна було їздити. Цікаво, чи не викликало б це в нього занепокоєння.

      Стукнули, зачиняючись, двері кухні.

      – То як, з’їздиш, подивишся?

      – Мабуть, так, – відповів я. – Якщо хочете.

      – Дякую.

      Арні повернувся з пивом.

      – За що тобі дякують? – спитав він у Майкла. Голос у нього звучав легко і з гумором, але погляд насторожено перебігав од батька до мене. Я знову відзначив про себе, що зі шкірою на обличчі в нього проблем поменшало, вона вирівнялася. Уперше ці два поняття – «Арні» та «побачення» – не здавалися взаємовиключними. Мені спало на думку, що його обличчя тепер було майже гарним – не таким гарним, як у кремезного короля випускного з квадратною щелепою, але цікавим, одухотвореним. Хлопцем у Розанниному стилі він би не був ніколи, але…

      – За допомогу з каное, – недбало відповів Майкл.

      – А.

      Ми випили пиво. Я поїхав додому. Наступного дня щаслива трійця вирушила разом у Нью-Йорк, на мій здогад – аби віднайти сімейну єдність, утрачену в останній третині літа.

      За день до того, як вони мали повернутися, я з’їздив у гараж до Дарнелла – щоб задовольнити не лише цікавість Майкла Каннінґема, а й власну.

      Гараж, що стояв перед звалищем уживаних машин, яке простягалося