Крістіна. Стівен Кінг

але його біля мене вже не було. Він відійшов на невелику відстань. Стояв під деревом. По щоках котилися сльози.

      – Арні, ти як? – спитав я. Раптом спало на думку, що там, унизу, я ніяких сліз точно не бачив, і якби Роланд Д. Лебей знав, що Арні Каннінґем буде єдиною людиною, яка зронить сльозу на його малопомітному похороні на одному з невідомих кладовищ у Західній Пенсильванії, він би, може, скинув п’ятдесят баксів від ціни своєї гівняної тачки. Зрештою, Арні все одно переплатив на сто п’ятдесят більше від того, що вона реально коштувала.

      Арні несамовито, ледь не шалено витер щоки долонями.

      – Нормально, – хрипким від сліз голосом сказав він. – Ходім.

      – Так.

      Я подумав, що Арні має на увазі – пора йти, але він пішов не в той бік, де я припаркував свій «дастер»; він рушив пагорбом униз. Я хотів було спитати, куди це він, але так і закрив рота. Бо й так знав – він хоче поговорити з братом Лебея.

      Брат стояв з двома «легіонерами» й тихо перемовлявся, тримаючи прапор під пахвою. Одягнений він був у костюм людини, яка наближається до пенсійного віку, маючи ненадійне джерело прибутку: синій у тонку смужку з трохи лискучими ззаду штанами. Його краватка була пожмакана внизу, а біла сорочка пожовкла на комірі.

      Він озирнувся й побачив нас.

      – Перепрошую, – сказав Арні, – ви брат містера Лебея, адже так?

      – Так, брат, – він запитально і, як мені здалося, трохи сторожко, дивився на мого друга.

      Арні простягнув руку.

      – Мене звати Арнольд Каннінґем. Я трохи знав вашого брата. Недавно купив у нього машину.

      Коли Арні подав йому руку, брат Лебея автоматично простягнув йому свою – в американських чоловіків цей жест так глибоко закорінений, що позмагатися з ним у закоріненості може хіба що перевірка, чи застібнута в тебе ширінька після туалету. Та коли Арні сказав, що купив у Лебея машину, рука застигла на півдорозі. Секунду-дві мені здавалося, що цей чоловік усе-таки не стане ручкатися з Арні, що він передумає й просто залишить його руку висіти на свіжому повітрі.

      Але він так не вчинив… не зовсім, принаймні. Він дуже легко, символічно стиснув руку Арні й одразу ж відпустив.

      – Крістіна, – сухо сказав він. Так, фамільна схожість була очевидна – у тому, як лоб нависав над очима, у лінії щелепи, у блакиті очей. Але в цього чоловіка вираз обличчя був м’якший, майже добрий; я подумав, що пісного лисячого виразу Роланда Д. Лебея в нього не буде, мабуть, ніколи. – В останньому листі Роллі писав, що продав її.

      Господи Боже, і цей про неї говорить як про жінку! А ще Роллі! Мені важко було уявити, щоб Лебея, з його облущеним черепом і зашмарованим спинним корсетом, хтось ніжно називав Роллі. Але його брат вимовив те пестливе ім’я таким самим сухим тоном. У тому голосі не було любові, принаймні я її не чув.

      А Лебей тим часом провадив:

      – Брат нечасто мені писав, але він, містере Каннінґем, любив позловтішатися. Мені б хотілося назвати це якимось м’якшим словом, але боюся, що його нема. У своїй записці Роллі відгукнувся про вас як про «молокососа»