Крістіна. Стівен Кінг

ще купа інших різних синців, – сказав Арні.

      – Які це інші синці?

      Ми сиділи в кабінці в глибині піцерії. Арні роззирнувся навколо, щоб переконатися, що ніхто на нас не дивиться, і підняв футболку. Побачивши, я зі свистом втягнув крізь зуби повітря. Груди й живіт Арні вкривав страшелезний присмерк синців – жовтих, червоних, фіолетових, коричневих. Вони щойно почали тьмяніти. Як він спромігся прийти на роботу після такої м’ясорубки, було за межами мого розуміння.

      – Ого, а він точно тобі ребер не потрощив, ти впевнений? – спитав я, відчуваючи реальний переляк. Порівняно з цією хрінню фінгал і подряпина здавалися квіточками. Я, звісно, не раз бачив шкільні бійки, у кількох навіть сам участь брав, але на результати важкого побиття дивився вперше в житті.

      – Так, я впевнений, – незворушно відповів Арні. – Мені пощастило.

      – Та мабуть.

      Більше Арні нічого особливого не сказав, але ту бійку бачив мій знайомий хлопець, Ренді Тернер, тож коли почалася школа, він мене просвітив стосовно того, що там сталося, детальніше. За його словами, Арні міг постраждати набагато сильніше, але він дав Бадді відсіч значно лютіше й несамовитіше, ніж очікував сам Бадді.

      По суті, розказував Ренді, Арні налетів на Бадді Реппертона з такою силою, неначе сам диявол дмухнув йому в сраку пекучим червоним перцем. Його руки молотили повітря, мов вітряки, кулаки знай мигтіли. Він горлопанив, матюкався, бризкав слиною. Я намагався уявити собі цю картину й не міг. Натомість бачив перед внутрішнім зором тільки Арні, який лупить кулаками по моїй панелі приладів, залишаючи вм’ятини, викрикуючи пронизливо, що вони в нього подавляться.

      Він погнав Реппертона через половину гаража, розквасив йому носа (то була скоріше удача, ніж прицільна мета) і врізав противнику по горлу так, що той розкашлявся до блювотних покликів і загалом втратив інтерес до того, щоб товкти пику Арні Каннінґему.

      Бадді відвернувся, тримаючись за горло й силкуючись зблювати, Арні копнув ногою в робочому черевику з металевим носком сраку Реппертона, обтягнену джинсами, і той полетів сторчголов, приземлившись на живіт і лікті. Він усе ще кавкав і тримався рукою за горло, з носа, як дурна, юшила кров і (знову ж таки, якщо вірити Ренді Тернеру) Арні вочевидь мав намір забити сучого сина на смерть, коли раптом магічним чином у гаражі матеріалізувався Вілл Дарнелл і закричав своїм сипливим голосом, щоб «гей там припинили бійку, припиніть, бля, цю херню, припиніть».

      «Арні підозрював, що бійка буде, – сказав я Ренді. – Він думав, що все це підстроїли».

      Ренді знизав плечима.

      «Може, і так. Усе могло бути. Але дивно, як Дарнелл з’явився саме тоді, коли Реппертон почав програвати».

      Семеро мужиків схопили Арні й відтягли геть. Спочатку він відбивався від них, як ненормальний, кричав, щоб пустили його, кричав, що як Реппертон не заплатить за розбиту фару, він його порішить. Та потім стих, спантеличений, не розуміючи, як так сталося, що Реппертон лежить, а він досі тримається на ногах.

      Зрештою