Крістіна. Стівен Кінг

до своїх корешів – Дона Ванденберга, Канючі Велча та інших. Пацани, діставайте свої мотоциклетні чоботи, сьогодні в нас у клюбі гоцанки.

      Мені подумалося, що вони могли його забити. Не просто забити, а насправді, Господи Боже, усерйоз забити, знищити. У таких хлопців іноді до цього доходить. Варто бійці вийти з-під контролю, і якийсь малий виявляється мертвим. Часом про таке пишуть у газетах.

      – …її тримати?

      – Га? – я трохи випав з розмови. Попереду вже показався будинок Арні.

      – Я спитав, чи є в тебе ідеї, де її можна тримати.

      Тачка, тачка, тачка – от і все, про що він міг думати. Він уже почав нагадувати заїжджену платівку. А що найгірше – постійно талдичив «вона, вона, вона». Він був досить тямущим, щоб помітити – його пристрасть до неї вже набуває рис одержимості. Але жодних висновків він з цього не робив. Зовсім.

      – Арні, – сказав я. – Друже. У тебе є важливіші проблеми, щоб про них турбуватися, ніж де тримати машину. Мені б хотілося знати, де ти збираєшся тримати себе.

      – Га? Ти про що взагалі?

      – Я питаю, що ти робитимеш, якщо Бадді та його кореші вирішать, що їм хочеться тебе попресувати.

      Раптом його обличчя на очах порозумнішало. Воно порозумнішало так несподівано, що спостерігати за цим було навіть лячно. Вираз його обличчя був розумним, і безпорадним, і незламним. Такі обличчя я бачив у новинах, коли мені було вісім чи дев’ять років, обличчя всіх тих солдатів у чорних піжамах, які бадьоро вибивали лайно з найкраще оснащеної й забезпеченої армії світу.

      – Деннісе, – сказав він. – Я зроблю, що зможу.

      10 / Лебей відходить

      Я без машини – це серце країть,

      Але ж водій є, тож починаймо…[49]

Леннон і Маккартні

      У кінотеатрах щойно почали показувати повнометражну версію «Бріоліну», і того вечора я повів на нього дівчину з групи підтримки. Мені фільм здався тупим. Чірлідерка була в захваті. Я сидів, дивився на тих абсолютно нереалістичних підлітків, як вони танцюють і співають (коли мені схочеться подивитись на реалістичних – ну, більш-менш – підлітків, я знайду краще «Шкільні джунглі»,[50] коли їх крутитимуть по ящику), і мій розум непомітно кудись помандрував. Зненацька мене осяяло (так буває, коли ні про що особливе не думаєш).

      Я попросив вибачення й пішов у вестибюль, до таксофону. Зателефонував додому до Арні, набираючи цифри швидко і впевнено, бо його номер я знав напам’ять з восьми років. Я міг би дочекатися, коли закінчиться фільм, але ідея була нездоланно й диявольськи привабливою.

      Трубку взяв сам Арні.

      – Алло?

      – Арні, це Денніс.

      – А. Денніс.

      Голос у нього звучав так дивно й безбарвно, що я трохи перелякався.

      – Арні? З тобою все в порядку?

      – А? Так. Я думав, ти пішов з Розанною в кіно.

      – Я з кіно й дзвоню.

      – Судячи з усього, фільм не дуже цікавий, – відзначив Арні, досі безбарвним голосом – безбарвним і безрадісним.

      – Розанна вважає, що фільм кайфовий.

      Я

49

I got no car and it’s breakin my heart, / But I got a driver, and that’s a start… (англ.)

50

«Шкільні джунглі» (англ. «Blackboard Jungle») – фільм, що вийшов на екрани 1955 року. Екранізація однойменного роману Евана Гантера.