Крістіна. Стівен Кінг

не знаю. – Раптом мені здалося дуже важливим подивитися йому в очі. – Але, ви розумієте, я переживаю за Арні. Не хочу бачити, як він вляпується в неприємності. А через цю машину він уже в них устряг. Я не хочу, щоб ситуація погіршувалася.

      – Приходь до мене сьогодні ввечері в мотель. Він недалеко від виїзду з триста сімдесят шостої на Вестерн-авеню. Зможеш знайти?

      – Я латав асфальтом боки того з’їзду, – я простягнув руки. – Досі мозолі на руках.

      Я всміхнувся, але він мені усмішкою не відповів.

      – Мотель «Райдуга». Біля початку виїзду їх два. Мій – дешевий.

      – Дякую, – не в тему відповів я. – Слухайте, справді, це…

      – Може, це й не твоє діло, і не моє, і взагалі нічиє, – сказав Лебей тихим учительським голосом, що так разюче відрізнявся від несамовитого рипу голосу його брата (та водночас моторошно його нагадував).

      (а то чи не найприємніший запах у світі… ну, крім бабської поцьки хіба)

      – Але прямо зараз можу тобі сказати от що. Мій брат був нехорошою людиною. Я підозрюю, що єдиним, що він по- справжньому любив у своєму житті, був той «плімут-фурія», який купив твій друг. Тому це діло може бути між ними двома й тільки між ними, хоч би що там ти мені розказував чи я тобі.

      Він посміхнувся мені. Посмішка була неприємною, і в ту мить я виразно побачив, як його очима на мене дивиться Роланд Д. Лебей. І здригнувся.

      – Синку, ти ще замолодий, щоб шукати мудрість у чиїхось словах, крім своїх власних, але от що я тобі скажу: любов – це ворог, – він повільно, дивлячись на мене, кивнув. – Так. Поети постійно й часом навмисне заплутують нас із любов’ю. Любов – це старий убивця-різник. Любов не сліпа. Любов – це людожер із надзвичайно гострим зором. Любов як та комаха; вона вічно голодна.

      – А чим вона харчується? – спитав я несподівано сам для себе, бо не думав, що взагалі збираюся про щось питати. Усі частини мого тіла, крім рота, вважали цю розмову маячнею.

      – Дружбою, – відповів Джордж Лебей. – Вона харчується дружбою. На твоєму місці, Деннісе, я б готувався зараз до найгіршого.

      Він зачинив дверцята «шеветта» з тихим «клок!» і завів крихітний, як у швейної машинки, двигун. А потім поїхав геть, залишивши стояти мене на краю асфальтового покриття. І тут я згадав, що Арні чекатиме мого виходу з того боку, де вбиральні, тому попрямував туди так швидко, як тільки міг.

      А поки йшов, подумалося, що копачі могил, чи могильники, чи інженери вічності або як там вони себе тепер називають, зараз уже б мали опускати труну з Лебеєм у землю. Земля, яку Джордж Лебей кинув наприкінці церемонії, напевно, розсипалася по віку домовини, як переможна рука. Я старався позбутися цієї картинки, але замість неї уява намалювала ще одну, навіть гіршу: Роланд Д. Лебей на білому шовку внутрішнього оздоблення труни, вдягнений у свій найкращий костюм і своє найкраще спіднє – без смердючого пожовклого спинного корсета, звичайно.

      Лебей був у землі, Лебей лежав у своїй домовині, з руками, схрещеними на грудях… але чому мене не полишала впевненість у тому, що на його обличчі зараз розпливається широчезна самовдоволена посмішка?