.

мабуть, видавець різноманітних книжок. Таким чином, я увійшов у революцію не в ті двері».

      Тисяча дев’ятсот сімнадцятого року на фронт Олександр не потрапляє, точніше, його не беруть як «білобілетника» через хворе серце. Тоді він переїздить працювати до Києва – тут теж вчителює і вчиться в Київському комерційному інституті (нині – Київський національний економічний університет) на економічному факультеті. Чому економічний? Довженко вступає туди тільки тому, що його атестат унеможливлював вступ до інших вищих навчальних закладів – це був майже єдиний спосіб здобути вищу освіту. У комерційному інституті вчиться погано, сам пише, що йому бракувало часу та старанності. Коли ж у Києві відкрилася Українська академія мистецтв, Довженко негайно став її слухачем.

      Тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року, вже голова громади комерційного інституту, Довженко організував студентський мітинг проти призову до лав гетьманської армії. Учасників демонстрації було розігнано, близько двадцяти – вбито, багато поранено. Академію Довженко так і не закінчив, а комерційний інститут, за його словами, відвідував до двадцятого або двадцять першого року. Що, погодьтеся, свідчить якщо не про повну відсутність старанності, то вже точно про відсутність будь-якого інтересу до економіки.

      До дев’ятнадцятого року Олександр Довженко воює проти більшовиків у лавах армії УНР. Як свідчив його земляк інженер Петро Шох, вісімнадцятого року Довженко був вояком Третього сердюцького полку Української Армії. Невістка Олександра так згадувала про непевний і неспокійний дев’ятнадцятий рік: «Бував у нас Довженко в сірій шапці зі шликом, що належав до куреня Чорних гайдамаків, які брали участь у штурмі київського “Арсеналу”». Ці події через одинадцять років Довженко перенесе на кіноплівку, зобразивши у фільмі «Арсенал». Напевно, немає потреби говорити, що в цей час він був уже по той бік барикад.

      Тут нема чого дивуватися – перша чверть двадцятого століття була настільки непростим часом, що змушувала змінюватися тих, кому не пощастило жити в ці роки, по кілька разів за своє життя, причому кардинально змінюватися.

      У серпні дев’ятнадцятого року Олександр із двома товаришами тікає до Житомира. Коли місто захопили червоні, Довженко був заарештований Волинською ЧК, відправлений до концтабору як «ворог робітничо-селянського уряду» і протягом трьох місяців відбував покарання. Своїм порятунком Довженко зобов’язаний письменнику Василеві Еллану-Блакитному. За непідтвердженими даними, тоді ж його завербували чекісти. Так це чи ні, зараз неважливо. Достовірно відомо, що в цей час він влаштувався викладачем історії та географії в школу червоних старшин при штабі Сорок четвертої стрілецької дивізії в Житомирі.

      За порадою вже згаданого Еллана-Блакитного на початку тисяча дев’ятсот двадцятого року Довженко вступає до лав Української комуністичної партії боротьбистів, яка контролює газету «Боротьба» – речника лівих українських есерів, які, приєднавшись