Режисер. Олександр Довженко. Денис Замрій

що тобі треба зробити в житті і що це «точно» приведе до успіху. Аж раптом отаке…

      Від сумних думок Сашка й Жору відвернув брязкіт бляшаного відра – знаєте, як буває, коли хтось іде коридором і вимахує порожнім відром, взявши його за дужку. Друзі обернулися. Саме так воно й було: тітка Даша, прибиральниця, легенда одеської кінофабрики, яка беззмінно працювала тут від тисяча дев’ятсот п’ятого року, вимахувала цим скреготливим порожнім відром.

      Жора просяяв: якщо хтось у цілому світі міг кинути світло на події – то тільки вона, душа кінофабрики.

      – Тітко Дашо, це правда? Чи це шо? Ми таки догралися? Чи я щось не так розумію?

      – А що тут можна не так зрозуміти, я тебе питаю, Жорику? Поки вас не було, дивилися матеріал, усі плівки до єдиної… І вирішили фільму закривати.

      – Як це – закривати? Коли закривати?

      – А завтра… після наради. Зараз ця, літературно-художня… ну, чи як там її, худрада у директора в кабінеті! Точно, худраду збирати будуть.

      Тітка Даша повернулася і рушила далі коридором, не здогадуючись, що прямує простісінько в історію. Її слова змусили наших героїв замислитися, і, може, ніколи б не було в історії кіно Олександра Довженка, якби не подальші події.

      Але що це ми – навіть не познайомили читачів з нашим героєм, отак одразу приголомшивши його справжньою одеською зустріччю.

      Доведеться виправлятися.

      Розділ п’ятий,

      У якому ми повертаємося на пару десятків років

      Жора Бейзінгерц, хоч і дружив з Сашком, багато чого про свого друга не знав. Знайомий уже нам Сашко, а за документами Олександр Довженко, уперше побачив світ двадцять дев’ятого серпня тисяча вісімсот дев’яносто четвертого року в хаті багатодітної селянської родини на хуторі В’юнище Сосницького повіту Чернігівської губернії. Зараз цього хутора вже не знайдеш, але якщо пройтися околицями селища міського типу Сосниця, одного з районних центрів Чернігівської області, можна побачити зарослу чагарником дорогу, яка обривається на невеличкому пагорбі. Саме тут понад сто років тому стояв хутір.

      Батько й мати були неписьменні. Петро Семенович Довженко був козаком. Родина була заможна: землі мали вдосталь, але родила вона погано. Навіть на той час сім’я вважалася багатодітною – чотирнадцятеро дітей. З усіх вижило лише двоє – Олександр і сестра Поліна. Діти в родині рідко доживали до десяти років, тому в спогадах про дитинство, на жаль, Олександр завжди бачив передусім плачі та похорони. Про матір уже дорослий Довженко набагато пізніше напише: «Народжена для пісень, проплакала все життя, проводжаючи назавжди».

      Щоб знайти гроші на навчання сина, батько продав одну із семи десятин землі, якими володіла родина. Навчався Олександр охоче, так багато читав, що часом мати сварила – помічник виріс, а весь час сидить, втупившись у книжку… Навчався спочатку в Сосницькій початковій школі, а потім у початковому училищі. Навчання хлопцеві давалося легко – він був відмінником, хоча вважав, що це «вчителі самі чогось не розуміють, тож їм здається, що я відмінник…». Принаймні так він