Режисер. Олександр Довженко. Денис Замрій

не до мене, а до консультанта.

      Володимир Бертольдович озирнувся. До історичної правди у фільмах він підходив відповідально і скрупульозно, тому на зйомках постійно перебував консультант.

      Тут ми на кілька хвилин відхилимося від того, що відбувається, аби згадати про ще одну дивну кіношну професію. Варто зазначити, що консультанти в кіно – зазвичай визнані професіонали у тій галузі, з якої знімається фільма. На військових стрічках – це бойові офіцери, ветерани, на стрічках про лікарів – медичні світила, кандидати наук і професори, на фільмах про спортсменів – переможці змагань.

      Був консультант також на фільмі про колишню бандитську й злодійську Молдаванку… Як же без нього, без консультанта ніяк не можна! Тим паче без такого консультанта.

      Шістдесятип’ятирічний Давид Йосипович Ройтман був справжньою живою легендою ще тієї Одеси, справжньої, бандитсько-молдаванської. Він пережив і революцію, і Громадянську війну, коли місто переходило з рук у руки, вижив також після Громадянської, коли тривали основні «чистки» серед «неблагонадійних» громадян. Саме це зробило його справжньою легендою та єдино можливим консультантом на такій фільмі. Й ось чому.

      Гриня Котовський, Мишко Япончик, Мейєр Зайдер – «Майорчик», Абаша, Циган та інші відомі й шановані у певних колах люди були давніми знайомцями Давида Йосиповича.

      Він щиро, з любов’ю згадував тих останніх лицарів Молдаванки, які раптово з’являлися на світських раутах в елегантних смокінгах, зовні абсолютно не відрізняючись від присутніх аристократів, і вишукано пропонували гостям:

      – Пані та панове, просимо вас розстатися з коштовностями на користь бідних дітей одеських околиць!

      – Скажіть, нащо коштовності дітям, та ще й з околиць?

      – Для того, що ми продамо їх і на отримані гроші купимо їм молока! – заявляли вони, красномовно крутячи нікельованими «лі-енфілдами» та «браунінгами». Чи варто казати, що у такий спосіб коштовностей збиралося доволі багато, та ніяким «бідним дітям» вони не діставалися. Утім, крім тих випадків, коли добра було стільки, що воно просто роздавалося – особливо після появи радянських гасел «грабуй награбоване!», які часто зводилися до одного: «Грабуй!..»

      Американське прислів’я говорить, що «Авраам Лінкольн дав людям свободу, а полковник Кольт зрівняв їхні шанси».

      Мишко Япончик, з яким Давид Йосипович колись водився, не знав, хто такий Лінкольн, але вважав, що Кольт таки має рацію. Давид Йосипович розповідав, що сам Япончик часто невесело жартував, та й одягався доволі похмуро, в стилі «нуар», хоча й багато. Його можна було побачити на вулиці в чорному пальті, в чорному костюмі і в чорній косоворотці під ним – зате із золотими блискучими запонками. Сидячи в партері театру, який він, до речі, обожнював, Мишко постійно озирався, а ногу, взуту в лаковий черевик, завжди виставляв напоготові в прохід між кріслами, аби тікати. Нерви підводили навіть одеського бандитського короля…

      За поліцейськими звітами, грабунки чинили «молодики у віці дев’ятнадцяти – двадцяти трьох