Візит доктора Фройда. Богдан Коломійчук

стався вибух.

      – Я тут ні до чого, – спробував заперечити Вістович, але зрозумів, що чоловіку навпроти насправді плювати на це.

      – І, якщо пригадуєте, тутешня пароплавна компанія досі з’ясовує обставини, за яких позбулася цілого судна…

      Вістовича всі ці нагадування наслідків його попередньої справи, яка, власне, й привела його до Данциґа, добряче роздратували. В одну мить він позбувся будь-якого співчуття до Штальмана.

      – Смію також додати, – продовжив той, – що й кошти, які дозволяють вам знімати помешкання в цьому місті, рано чи пізно скінчаться.

      – Здається, я не зовсім добре вас зрозумів, – після короткої мовчанки сказав комісар.

      Він випустив струмінь диму у бік співрозмовника і дивився на того, трохи примруживши ліве око.

      – Не зовсім добре? – перепитав Штальман.

      – Гівняно, – уточнив Вістович.

      – Що саме ви гівняно зрозуміли? – в тон запитав віденець.

      – Ви мені, курва, погрожуєте чи просите про допомогу? – комісар підвищив голос.

      – Не мав на меті вам погрожувати, – примирливо сказав Штальман.

      – Тоді на біса ці розмови про мої проблеми?

      – Я можу їх вирішити.

      Вістович ще раз неквапно втягнув дим у легені і роздавив у попільничці вже безнадійно короткого недопалка. Здавалось, за цей час він вирішував, повірити цьому типові чи послати його під три чорти.

      – Що саме ви можете вирішити? – перепитав він: – Заладнаєте мої неприємності у Львові?

      Останнє Вістович сказав дещо насмішкуватим тоном, а проте Штальман відповів йому серйозно:

      – Саме так, комісаре. Точніше, я вже це зробив. Можете хоч сьогодні повертатися до рідного міста.

      Комісар, який збирався закурити знову, завмер із запаленим сірником в руках, не донісши його до цигарки.

      – Знаєте, пане Штальмане, – мовив він, – я останнім часом геть не сприймаю жарти. Гадаю, через тутешній клімат…

      – Я не жартую, – похитав той головою, – ваш начальник, директор лемберзької поліції Вільгельм Шехтель, мій давній приятель, а шеф Evidenzbureau – рідний дядько моєї дружини. Як гадаєте, цього досить, щоб розв’язати чиїсь дрібні негаразди?

      Замість відповіді комісар щосили тріпнув рукою, в якій тримав сірник, оскільки полум’я вже дісталось до пальців.

      – Вам видніше, – сказав він, урешті запаливши цигарку іншим сірником. – Але я не впевнений, чи можу вам допомогти.

      – Зробіть, що під силу…

      Вістович помітив, як зморшки на обличчі цього чоловіка раптом стали різкішими, а в його очах прочитався біль і втома. Втім, відповідь його була рішучою:

      – Даруйте, пане Штальмане. Я змушений відмовитись…

      – Вам так сподобалося в Данциґу, що не хочете повернутись додому? – запитав віденець.

      – Якщо подумати, то повертатися мені нікуди, – відповів комісар. – У Львові мене ніхто не чекає.

      – Ну що ж… Переконати вас я навряд чи зумію, – дещо розчаровано проказав шеф-інспектор. – Хай буде