Візит доктора Фройда. Богдан Коломійчук

Німанд люб’язно погодився заночувати в нас.

      – Чи може бути кутова кімната на третьому поверсі, пане докторе? – перепитала жінка.

      – Та, що поруч мого кабінету?

      – Так.

      – Звичайно. Гадаю, вона якнайкраще підійде.

      – Я вже приготувала її, пане докторе. У мене було відчуття, що наш гість залишиться сьогодні на ніч, – відповіла служниця.

      – Ви, як завжди, неперевершені, Грето, – похвалив її господар. – Бачите, пане Німанде, не одному мені здалося, що вам не слід сьогодні повертатися додому.

      З цими словами він по-дружньому поплескав свого гостя по плечу.

      – Прошу, добродію, ідіть за мною, – звернулась служниця до Якуба.

      Той слухняно подався слідом. За спиною він знову почув голос Когера:

      – З вашого дозволу, мій друже, я ще зайду побажати вам на добраніч, – сказав психіатр.

      Німанд трохи, повернувши голову назад, спробував посміхнутися, але натомість на обличчі в нього з’явилася лиш крива гримаса.

      В невеликій, але затишній кімнаті, куди привела його Грета, було дещо прохолодно, але вже відчувався запах нагрітого кахлю.

      – За чверть години буде тепліше, – промовила жінка, – я розпорядилася щодо опалення.

      Якуб зніяковіло переступав з ноги на ногу.

      – Бажаєте чаю? – запитала Грета.

      – Ні, дякую… – відмовився гість.

      – Тоді призволяйтесь, пане Німанде. Ванна ліворуч по коридору. Там є все необхідне.

      – Ви дуже ласкаві.

      – Ви наш гість, – посміхнулась та і, зробивши легкий реверанс, вийшла за двері.

      Хвилину постоявши на самоті, Якуб укотре роззирнувся, а потім підійшов до вікна. З-за темного скла пробивалися вогні ліхтарів і сірі обриси засніжених вулиць. Тепер місто здавалось безпечним і навіть гарним, як здається гарним хижак у звіринці, коли відвідувачі споглядають його з-за безпечної огорожі. Минув навіть страх, і тільки нервове посмикування ока нагадувало Німанду про пережите.

      Він підійшов до ліжка і помацав перину. Вона була м’якою і манила до себе, наче розкішна жінка в пеньюарі. Тягар сьогоднішнього дня і навіть усіх попередніх днів раптом надавив йому на плечі, мов непосильна Атлантова ноша. Якуб і справді зігнувся, ніби з останніх сил тримаючись на ногах. Довелося докласти зусиль, щоб змусити себе одразу не розпластатись на ліжку.

      За чверть години в двері постукали і до кімнати обережно зазирнув господар будинку.

      – Ще не спите, пане Німанде? – запитав психіатр.

      Сам Когер був одягнений у домашній теплий халат, на ногах мав зручні пантофлі.

      – Щиро кажучи, ледве стримуюсь, щоб не влягтися, – зізнався Якуб.

      – Воно й не дивно, – посміхнувся Когер, – не щодня доводиться таке пережити. Хотів запропонувати вам викурити по сигарі в бібліотеці, але натомість запропоную дещо інше…

      Психіатр переступив поріг і зачинив за собою двері. Якуб напружено глянув на нього.

      – Ви не боїтеся, що цієї ночі вас знову вб’ють? – запитав господар. – Тобто що той самий кошмарний