Візит доктора Фройда. Богдан Коломійчук

турбує найбільше. Чи не так?

      Пацієнт кивнув.

      – Ось що, пане Німанде, – сказав психіатр, глянувши на годинник, – ваш випадок, безперечно, цікавий і потребує детального вивчення, але я справді не маю часу, тому якщо матимете бажання, зустрінемося знову, як тільки повернусь до Відня. Гадаю, в Лемберзі я затримаюсь не більше, ніж на два тижні. Та проте дещо можу сказати вже зараз. Бачте, мій друже, сни – це лишень свідчення наших нездійсненних бажань…

      Доктор загасив недопалок сигари й одразу ж дістав з коробки іншу. Після цього помістив її в гільйотинку на столі і, примруживши око, вправним рухом обрізав з потрібного краю. Знову закуривши, він зручно вмостився в кріслі навпроти Якуба.

      – Нездійсненних бажань, – повторив він. – Гадаю, ви розумієте, про що я? Найпотаємніших, тваринних, я б сказав… Таких, що дістались нам у спадок від наших прародичів. Ці бажання щоночі виринають з вашої підсвідомості, коли свідомість їх не контролює…

      – Гадаю, ви помиляєтесь, пане докторе, – не витримав пацієнт, – я зовсім не прагну нікого вбивати. І тим більше, не хочу, щоб убили мене.

      – Якщо вам сниться убивство, то найчастіше насправді йдеться геть про інше, – терпляче заперечив Фройд. – Такі бажання проектуються в сновидіння перекрученими. Їх треба сприймати як символи… Тлумачити. Так, я погоджуюсь, що вбивати і бути вбитим ви не хочете. Ці сцени з ваших снів означають зовсім інше.

      Доктор звівся на ноги і знову взявся за свій саквояж.

      – Що ж вони означають? – Якуб також скочив з фотеля.

      – Думаю, ваше сексуальне невдоволення.

      – Пробачте?…

      – Або заздрість чиємусь сексуальному щастю.

      – Але ж…

      – Вас убивають, пане Німанде. А насправді ви хочете, щоб вас зґвалтувала яка-небудь безсоромна повія.

      – Пане докторе…

      – Позбудьтеся цього бажання, і до вас повернеться здоровий сон, – перебив психіатр, – а поки що консультацію закінчено.

      Двері прочинились, і в кімнату зайшла служниця. Німанду не залишалось нічого іншого, як подякувати і вийти.

      Данциґ, 19 лютого 1904 року

      За останні декілька місяців Адам Вістович рідко кого зустрічав двічі. Обличчя незнайомців здебільшого не траплялися йому знову, хоч звичка запам’ятовувати, про всяк випадок, нових людей лишилася в нього ще з Лемберга. З одного боку, Данциґ був більшим містом, ніж його рідний Львів, а з іншого – комісар навмисне уникав людського товариства. Власне тому, вдруге побачивши на березі моря темну постать чоловіка, що виразно дивився в його бік, Вістович насторожився. Напередодні він уже бачив цього типа на тому самому місці. За давньою звичкою він сягнув до кишені плаща, де лежав його браунінг, і, тільки намацавши холодне руків’я пістолета, відчув себе впевнено.

      Було близько п’ятої вечора. В цей час вже спадали сутінки, і темно-сіре зимове море неспокійно шуміло, облизуючи хвилями пісок, на якому нещодавня відлига лишила клапті брудного снігу. Вдалині, над обрієм, згасало останнє світло дня, мов сірник, що наостанок запалював портові вогні і