Візит доктора Фройда. Богдан Коломійчук

мені, пане Німанде, – посерйознішав Когер, – якого дідька ви стояли посеред вулиці й спостерігали, як на вас мчить ваша смерть? Вам справді набридло жити?

      – Ні, – похитав той головою, – жити мені хочеться. Дуже…

      Когер запитально глянув на нього і, не відриваючи погляду від Якуба, випив половину коньяку зі своєї чарки.

      – Але сталося щось дивне, – продовжив Німанд, – я раптом… заціпенів…

      – Як цікаво, – несподівано мовив господар дому.

      Якуб здивовано замовк.

      – Не дивуйтесь, мій друже, – поспішив пояснити Когер, – це в мене професійне. Бачте, я – психіатр. А психіатри часто дивляться на людей, особливо на тих, з якими щойно познайомились, як на потенційних пацієнтів.

      – Ви психіатр?… – перепитав чомусь Якуб.

      – Саме так. Але продовжуйте, пане Німанде.

      – Мене мучать кошмарні сни, – вичавив із себе Якуб, – точніше, один і той самий сон майже кожної ночі… Сниться, що мене… вбивають.

      – Ви впевнені, що саме вбивають? – перепитав психіатр.

      – Так, звичайно.

      – Ви хоч раз бачили в руках убивці якесь знаряддя?

      – Ні, щиро кажучи…

      – Тоді звідки ви знаєте, що у снах вас, скажімо, не ґвалтують?

      – Бо я точно знаю, що мене вбивають… чорт забирай… Що ви верзете?

      Німанд відчув, як у нього починають дрібно тремтіти руки, а далі й здригатися плечі. В очах несамовито запекло, а до горла підкотив гіркий тягучий клубок. Ще мить, і Якуб розридався, мов дитина, а далі, випустивши з рук напівпорожню чарку, осунувся на підлогу. Тут, коли тіло його повністю розслабилось, чоловік заридав так голосно, що у вітальню вбігла перелякана Грета і скрушно заламала свої довгі кістляві руки. Когер знаком наказав їй вийти. Щойно жінка знову зникла за дверима, він розпластався поруч з Якубом і, заклавши руки за голову, вперся поглядом у важку кришталеву люстру над ними.

      – То з чим пов’язане ваше заціпеніння посеред дороги, як гадаєте? – запитав він, коли гість трохи затих.

      – Мені здалося, я бачив цю частину вулиці у своєму сні, – відповів той, – здається, саме тут мене останнього разу вбили.

      – Як цікаво, – знову повторив психіатр.

      – І не кажіть. Надзвичайно цікаво…

      Якуб, трохи прийшовши до тями, сів на підлогу і підібгав під себе ноги.

      – Ви зверталися з цим до лікаря? – запитав його Когер.

      – Так. Він порадив мені переїхати.

      – Як звали цього фахівця?

      – Доктор Крауц, здається…

      – Він дурень, цей Крауц.

      Якуб мовчки поглянув на свого лежачого співрозмовника.

      – Вам потрібна допомога справжнього знавця цієї справи, – продовжив той, – і, здається, я знаю, хто вам зможе допомогти…

      Когер підвівся з підлоги і вправними рухами поправив костюм. Тоді підійшов до секретера і хвилину покопирсався в шухляді. Врешті, знайшов там якусь візитку.

      – Ось, – промовив психіатр і неквапними кроками повернувся назад, – візьміть…

      Якуб звівся на ноги і, взявши картку, мовчки прочитав на ній: