Название | Маринчина лялька |
---|---|
Автор произведения | Зінаїда Луценко |
Жанр | Современная зарубежная литература |
Серия | Українська жіноча проза |
Издательство | Современная зарубежная литература |
Год выпуска | 2016 |
isbn | 978-966-03-7560-4 |
Як проти сонця, то я долоню прикладу дашком – Ганя йде, а із далеку здається, що то величезний сніп сам собою суне – берегом, по дорозі, з гори й під гору.
То мені, бува, так стане шкода своєї дочки!.. І йду я тоді когось просити. Ходжу попід хатами і канючу, благаю чужих чоловіків – але ніхто не хоче ті копиці везти. А як який господар і зглянеться наді мною, бідною вдовою, та й привезе, то скаже відробляти. І я відробляю: жну людям очерет або роблю сніпки – вшивати хату. А ще просять окремо за підвіз пляшку горілки…
А як в селі без горілки?
Ніхто й не схоче слухати.
А купити – нема грошей.
То я, на свій страх, жену те прокляте пійло сама.
Як жену? Спочатку накладаю повен баняк білих цукрових буряків – і ставлю в піч – тушити. Аж як буряки пустять юшку, кидаю туди трохи дріжджів. Їх продають у сусідньому селі на базарі спекулянти, ходять по базарі і зазирають кожному в очі:
– Дріжджі! Дріжджі! Кому треба дріжджі?! – аж шарпають за рукави.
Але тільки де з’явиться міліціонер – спекулянти вмить щезали, бо боялися: якщо продавець дріжджами не встигав втікати, його хапали за руки і забирали із собою. Якщо спекулянт не відкуповувався горілкою, то все одно йому давали штрафу – здирали гроші. І покупець теж міг за те постраждати! І я боялась… Але де ще можна було тоді в селі купити дріжджі, як не на базарі в спекулянтів?
Як я йшла на базар, Мирося просилася й собі. Та куди мені її було ще брати? Шлях же довгий – десять кілометрів!
От я тільки вийду за ворота, а Мирося – в плач. То Іван її й надурить:
– А ти вилазь на припічок, – каже, – і гукай голосно до мами в комин.
– Хіба вона почує?
– Почує! Правда!
І Мирося йому вірить. Я вже далеко, а вона вилазить на ослінчик, згинається, засовує голову у ще не вичахлий жаркий комин і кричить:
– Мамо-о-о-о! Ма-а-а-мо-о-о-о! – І думає, що я почую.
6
У п’ять років наша Мирося вже рахувалася за дорослу!
Вони удвох із Антосею доглядали телят.
Кожна гляділа своє. Поки корови в череді, треба було шукати телятам їсти. А що їли коров’ячі діти? Траву…
Як Отче наш, щоранку брали дівчата по мішку і йшли кожна на свій город, вишукували там поміж гарбузами бур’яни – щирицю, берізку і мишівку. Бур’янів наривали і складали на купки, порізну, а сходилися все рівно на межі.
– Завдай мені на плечі, – показує Антося на свій мішок, повний-повний бур’яну.
– Згинайся! – Мирося тужиться, вона ставала червона, як буряк, а таки підсаджувала клумак поверх Антосі.
І от Антося, поволі й з натугою переставляючи ноги, вже чвалає межею вгору.
– А в мене все рівно більше! – кричить у спину їй Мирося і лягає на межу. Вона сама собі не здужає мішок завдати, а хоче ж першою прибігти від Антосі. То, лежачи, підсовується усім тілом під мішок, тоді, звиваючись, немов мала гадючка, викочує його собі на вутлі плечі. Мирося аж