Маринчина лялька. Зінаїда Луценко

Я на свої очі щойно бачив, що він побіг за хату, гукай того волоцюгу сюди!

      – Що?! – я обтерла об спідницю руки. – То це ти, Петре, будеш мою дитину бити? За що ж?

      – Він кавуни краде!

      – А тобі хіба шкода для сиріт кавунів колгоспних? Чи, може, у мене є їх за що купити?

      – Але я сторож! А він мішками носить!

      – Бо й мої діти хочуть їсти, – кажу на те. – А у мене немає за що купити пряників і цукерок. На кавуни ж я, Петре, мабуть, у колгоспі заробила за все своє життя?

      – Я все одно маю його відшмагати, аби не крав! Хтось же має вчити хлопця?

      – Чи ти, Петя, може, дозволив би кому бити своїх дітей? Батько… Ти з війни повернувся, а Ілько мій там лежить… Ти на свої очі бачив його смерть. Йди, куме, із подвір’я, й не руш мені дитини, аби ми з тобою уже навіки не стали ворогами.

      – А як же?!

      – За це вже будь спокійний: Грішка більше ніколи не прийде красти колгоспних кавунів. Хіба тільки сам даси…

      Дід Степан був їздовим у колгоспі – він биками возив ті кавуни у містечко на базар, до продажу.

      Ще лиш-лиш загоряється на сході небо, а мій дядько уже вибирає з роси і накладає на підводу помалу один за одним мокрі й холодні кавуни; гарно вибирає: перед тим як зірвати, кожну ягоду ще й простукує, чи лунко дзвенить, заглядає на хвостик – чи підсох.

      Мирося добре знає цей час: удосвіта в неділю виїжджає її двоюрідний дід Степан биками на дорогу. І вона – тут як уродилася! Мирося цього дня нізащо не проспить і не пропустить.

      Підвода викочується на польову дорогу, помалу їде селом; ще сонна Мирося бреде за нею слідом, як примара.

      Уже й під гору виїхали, минули зо три хати…

      – Тпр-у-у-у! – дід Степан биків спиняє, злазить із гарби, вибирає найбільшого кавуна і простягає його Миросі.

      – На, бери та йди собі додому.

      І Мирося бере того кавуна до рук – ні дякую тобі, ні спасибі – розвертається і мовчки човгає назад.

      Як приходила пора – мої діти тільки й жили на тих кавунах. І снідали, і обідали кавунами.

      Мені ж – хоч в тім полегкість…

      Колись були нашими ці поля, ми на них робили і з того жили. А тоді стали державні, то хто, як не держава, мала б годувати?

      Дозрівав горох…

      Грішка йшов до поля і наривав ще зелених стручків повну пазуху, біг додому.

      – Глядись краще, аби тебе не зловив об’їждчик! – прошу я сина.

      – Я добре дивлюся, не хочу батогом по плечах! Ох і боляче…

      – То, може, вже не йди? Страшно…

      – Страшно? А їсти більше хочеться!

      І йде…

      Зате ж як зацвітала акація, моїм дітям нікого вже не треба було ні боятися, ні просити! Мирося ще маленька, солодких квіток сама нізащо не дістане. Бігає вона кругом дерева, кричить: зависоко!

      – На тобі ключку! – подає Олександрин Василь Миросі дрючка і навчає, як ним дотягнутися до гілки, як зачепити кінцем так, аби не обірвалось.

      Миросі – щастя! Ключкою нагинає вона до себе найнижчу гілку, хапається за неї рученятами, дістає і зішморгує білий запахущий акацієвий цвіт – і мерщій до рота!

      – А