Маринчина лялька. Зінаїда Луценко

та й принесла їх додому. Арсен зробив оборку, насипали там пташенятам їсти.

      – От виростуть качки! – раділа Олександра.

      А Мирося побачила – теж хоче собі каченят. І – поки ніхто не запримітив, пішла до тої оборки, узяла одне за шию та й понесла. Поклала у себе під порогом, а воно й не дише, лежить, шийка зм’якла. Миросі так не треба – вона хоче живе, то йде за іншим. Знов несе – і кладе під порогом. І так увесь десяток.

      Слава ж Богу, що я саме на той час повернулася із поля, та як глянула…

      – Що ж ти наробила?! – аж злякалася, щоб через таку дурницю не посваритись із кумами. Ухопила я з груші ганчірочку, накинула на каченят, та й впріваю.

      На моє щастя, каченята не встигли зовсім подушитися, відійшли. То я вже й не ховалась, а вкинула усіх до пелени – і віднесла.

      – Ось, Олександро, вибач мені… Мирося поносила нам додому.

      – А я думала, що каченят коти похапали, – сплеснула руками Олександра. – А воно он як! Ну, добре ж, Маринко, що лишилися живі, бо було б дуже шкода.

      А я вдома Миросю всовіщаю, прошу:

      – А ніколи більше не бери чужого, чула?… Не будеш брати?

      – Ні, не буду…

      – Бо чужого не можна брати: Матір Божа покарає.

      4

      Петро Кесар, Миросин хрещений тато, жив від мене через дорогу. А його син Григір, як відслужив армію, повернувся назад до свого села та ще й привіз із собою жінку з дитиною – аж з-під Ростова.

      – Ні чути, ні бачити не хочу! – кричав спочатку Петро до сина. – Хто вона нам така? Знать не знаємо! Та ще й від кого у неї ця дитина?

      – Моя, тату, дитина, – оправдовувався Григір. – Ми нажили.

      – А, може, вона, сину, потіпаха? Може, яка гуляща, волоцюга? Може, у неї батьки п’яниці?

      – Це моя жінка, Анфіса!

      – Геть і не вимовлю я це ймення, бач, як назвали, – не хотіла такої невістки мати Григорова, Ялина. – Анфіс-с-с-са! У нас і таких імен немає. Вона ж, сину, кацапка, а це такі люди… Що, хіба в своєму селі гарних дівчат немає? Зійшлися ви якось так, не по-людському. Яка це порядна жінка так поїхала б далеко. Не треба нам тут ніякої Анфіси!

      – То що ж мені тепер із нею робити?

      – А нехай їде назад, звідки приїхала! – гонив невістку батько.

      Анфіса плакала. Була молода-молодюсінька, несмілива; боялася сама за хвіртку вийти. Так і жила, терпіла. Але свекри їй не давали жити.

      – До роботи незугарна, – одно товкла Ялина. – Як що спитаю, мовчить, плаче, я вже не можу, сину.

      – Людей стидно! – Петро аж сичав. – Ні плаття, ні сорочки з собою не привезла. Це що, Григоре, ми вже найгірші поміж людьми, що ти нам старчиху якусь привіз? А худе, а тонке! Фу, а не жінка!

      – То ви на неї не сваріться, говоріть по-доброму.

      – Оце вже ні! – кричала мати. – Та хто вона тут така, щоб я до неї говорила? Кацапка замурзана! Ой, не можу! Стидно людям в очі дивитися, от що ти, сину, наробив.

      Тільки тиждень минув, а невістку виганяли з хати.

      – Ти бач, Петю?! – кричала Ялина, стоячи спеціально посеред подвір’я, щоб люди чули. – Я її попросила бараболі свиням наварити, а вона питає: что єто такое?