Маринчина лялька. Зінаїда Луценко

її сюди! – гукає до Галини хтось із гостей, бере мою зімлілу дитину на оберемок і несе в садок, там кладе під деревом і йде курити.

      А Мирося тим часом вивергає все із себе – і горілку, і те, що їла за столом, і те, що вдома. Стоїть коліньми на оббльованій траві, тримається руками за живіт і стогне. Тоді падає у блювотиння й засинає.

      Знаходять Миросю Гріша із Степаном.

      – Фе! Що це ти тут лежиш… така? – питає Гріша у Миросі. – Що це з тобою сталось?

      – Я горілку пила, – дівчинка помалу встає, рукою тримається за стовбур, обтирає травою плаття.

      – Не може бути?! – дивується Степан. – А хоч смачна?

      – Ні…

      – Ти біжи до копанки і вмийся, а то дивитись страшно!

      І Мирося рушає, але…

      – Миросю, зачекай, хочеш горошків? – повертає її назад Степан. – Там за столом давали вже солодке, але тебе не було.

      Ось воно! Давали солодке! Це ж найкраща страва на весіллі!

      – Давали солодке?… – журиться Мирося.

      І їй стає так гірко-гірко, їй навіть байдуже, що робиться у неї в голові, що вона уся в мокрій слині і ще у чомусь, що оце вона тут валялася у траві. Одна тільки думка б’є Миросі у тім’я: вона не дочекалася цукерків!!!

      У магазині тоді продавалися тільки горошки і подушечки із перевареного цукру, такі були цукерки.

      І тепер їх роздали вже гостям, а Миросі не дісталося…

      Сльози покотилися дитині з очей іще дужче. Мирося схопила себе за горло, захиталася туди-сюди від розпуки, від великого й невимовного свого горя!

      – Та не плач, – раптом присів біля сестрички навпочіпки Грішка. – На ось тобі жменю, я набрав аж в дві кишені, їж.

      – І мої на, – простягнув долоню двоюрідний брат Степан.

      І Мирося, озираючись, чи ніхто того не бачить, похапливо кидала горошки собі до рота: моя дитина в той час не знала нічого смачнішого за горошки!

      5

      Хіба тільки чорні дрібні черешні!

      У сусідів перед ворітьми росла молоденька черешенька – рання. Але ніколи не встигали ягоди на ній доспіти. Ще тільки-тільки запалились, а вже й нема!

      Зате в нас у садку стояло старезне дерево, стовбур грубий. Треба було два дядьки, щоб ту черешню обійняти. Із дуплом, гілки аж на три метри від землі – попробуй доберись! Хіба тільки ноги треба було б засовувати в кору і чіплятися руками.

      А що робилося вгорі! Ягід-ягід! Бубки на дереві були гіркі, дрібненькі, зате ж якщо доспівали!..

      Якось наїлися від пуза тих ягід Мирося з Антосею та й придумали забаву.

      – А давай викопаємо під черешнею ямку, – каже Антося, – настелемо в ній трави, та й будемо туди стрибати!

      – А давай!

      Мирося побігла по копачку. По черзі дівчата трудилися, вигортали землю.

      – Ох і гарна ж ямка!

      – А глибока! Можна я стрибну перша? Я ж уже велика.

      І Антося стрибнула…

      Моя Мирося як сиділа на гілляці, то тільки й почула, як неприємно хрупнула кістка, а коли глянула донизу, побачила, що Антося лежить під деревом, одна її нога була у ямі, а інша, дуже вивернута,