Маринчина лялька. Зінаїда Луценко

ти ту Маринку!

      – Скільки раз жалів! А воно одно й те ж саме…

      – Пообіцяй мені тепер, що не будеш на неї сердитись.

      – Як скажеш, це ж твоя рідня.

      Олександра поцілувала уже в дверях Арсена – де це видано для села! – і він пішов спокійний.

      Цього дня на полі останні молотарки домолочували зерно.

      – Миросю-у-у! – гукнув Арсен племінницю. – Йди-но сюди, я тобі щось скажу.

      Мирося прийшла. Стоїть, похнюпилась. Їй соромно, бо із голови все не сходить Антося і те, що вона їй сьогодні вранці сказала. «Буде сваритися», – подумала Мирося. Але Арсен не сварився.

      – Ну що, багато сьогодні назбирала?

      – Та не дуже…

      – Показуй свою торбу.

      Мирося наставила, а там – на дні тільки кілька чорних порожніх колосочків, вона це вийшла вдруге.

      І тут! Дядько Арсен набрав повні пригорщі не перевіяного ще зерна – і сипле, ще раз бере – і знову сипле просто до Миросиної торбинки! Аж до самого верху! Насипав повну!

      Мирося не повірила своїм очам!

      Тримає у руках важку торбинку, але не вірить у своє щастя!

      – Спасибі вам… – не підводячи на дядька Арсена очей, притиснула важку торбинку до живота і пішла до лісосмуги.

      Руки у Миросі дрібно трусилися: вона боялася, бо пам’ятала мої розповіді про те, як колись за один колосок могли на полі вбити. Або відправити у далекий Сибір, і там теж на людину чекала смерть!

      Тепер колоски збирати дозволяли. Але щоб так – брати просто з-під молотарки?!

      Мирося відразу ж не пішла додому, вона ще трохи посиділа у лісосмузі, поперебирала пальцями пшеницю, понюхала… Аж як молотарка поїхала із поля, підвелася на ноги і побігла, але всю дорогу озиралась.

      Вже у своєму дворі Мирося стишилась, повільно зайшла до хати.

      – Ось! Дядько Арсен мені дав! – поставила торбинку на столі. – Він сам мене гукнув, мамо, і дав, насипав повну торбу! Як Антосі! Дивись, мамо, скільки у торбі зерна! Тут і колосків майже немає! Тільки чисте зерно!

      – Хай йому Бог дає здоров’я, – кажу, і висипаю зерно на хустку, перебираю його руками, теж радію. – Треба гарно просушити.

      А вже сухе зерно пересипала в глибокий глек із тоненькою шийкою – аби туди не влізла миша, і занесла в комору. Але кілька жмень від того прибутку таки вкинула на круглий камінь – і змолола на муку. Із неї потім спекла собі і дітям коржики.

      – Ох і смачні ж ці коржики! – як їла, то все нахвалювала Мирося.

      – У, ненажера, їй все смачне! – невдоволено бурчав Іван. – А як колоски збирати, то вона – ловила метеликів і вінки в’язала.

      – Мені дядько Арсен сьогодні повну торбу зерна з-під молотарки дав!

      – Та ти вже ту свою торбу давним-давно і зжерла!

      – Ні! Мама напече ще й коржиків із маком, правда ж, мамо?

      – Напечу, – пообіцяла я, – ось як тільки потереблю. Ви ж хоч не поламали маківок? – бо щось мені було тривожно…

      На початку літа маки завжди цвіли рожевим квітом, по всіх людських городах. Коли ніжні пелюстки спадали, з-під них на стеблах з’являлися зелені головки. На сонці