Відьмак. Вежа Ластівки. Анджей Сапковський

Ближче – Ревнощі, котловина десь у двадцять миль, у протилежний бік, за течією струмка. Але туди не їдь у жодному разі.

      – Чому?

      – У жодному, – повторив він, скривившись. – І тут ідеться не про мене, а про тебе. Ревнощі для тебе – смерть.

      – Не розумію.

      – Не мусиш. Просто повір мені.

      – Ґіселеру ти сказав…

      – Забудь про Ґіселера. Якщо хочеш жити, забудь про них усіх.

      – Чому?

      – Залишись зі мною. Я дотримаю обіцянку, Снігова Королево.

      Прикрашу тебе смарагдами… Обсиплю тебе ними…

      – Авжеж, добрий час для жартів.

      – Завжди добрий час для жартів.

      Готспорн раптом обійняв її, притиснув і почав розпинати її блузку. Безцеремонно, але й без поспіху. Цірі відіпхнула руку.

      – Авжеж! – гарикнула вона. – Добрий час і на це!

      – На це також будь-який час добрий. Особливо для мене й зараз. Я говорив тобі, це хребет. Завтра можуть з’явитися проблеми… Що ти робиш? Ах, зараза…

      Цього разу вона відіпхнула його сильніше. Надто сильно. Готспорн поблід, закусив губу, застогнав з болю.

      – Вибач. Але як хто поранений, то повинен лежати спокійно.

      – Твоя близькість призводить до того, що я забуваю про біль.

      – Припини, най тобі!

      – Фалько… Будь поблажливою до людини, яка страждає.

      – Будеш страждати, якщо не прибереш руки. Зараз же!

      – Тихіше… Розбійники можуть нас почути… Шкіра твоя наче атлас… Не крутися, най тобі лихо.

      Ах, та до дідька, подумала Цірі, а хай там. Врешті-решт, яке те має значення? А мені цікаво. Можна мені бути цікавою? У цьому немає жодного почуття. Сприйму його винятково як необхідність, і тільки. І потім забуду безпретензійно.

      Вона поступилася дотику й приємності, яку той приніс. Відвернула голову, але вирішила, що то напоказ скромно й оманливо благочестиво, – не хотіла видавати себе за спокушену цноту. Глянула йому просто в очі, але здалося їй це надто сміливо і з викликом – такого вона також не хотіла вдавати. Тож просто прикрила повіки, обійняла його за шию і допомогла з ґудзиками, бо йшло йому нешвидко і гаяв час.

      До дотику пальців долучився дотик губ. Вона була вже близько до того, аби позабути про весь світ, коли раптом Готспорн безвладно знерухомів. Хвильку вона терпляче лежала, пам’ятала, що він поранений і що рана мусить йому докучати. Але воно тривало трохи задовго. Слина його стигла у неї на сосках.

      – Гей, Готспорне? Спиш?

      Щось потекло їй на груди і на бік. Вона торкнулася пальцями. Кров.

      – Готспорне! – Вона зіпхнула його з себе. – Готспорне, ти помер?

      Дурнувате запитання, подумала вона. Адже я бачу. Адже я бачу, що він помер.

* * *

      – Помер із головою на моїх грудях. – Цірі відвернулась.

      Жар з каміна заграв червоно на її скаліченій щоці. Може, був там і рум’янець. Висогота не був у тому впевнений.

      – Єдине, що я тоді відчувала, – додала вона, й далі не дивлячись на Висоготу, – то розчарування. Це тебе шокує?

      – Ні. Це – аж ніяк.

      – Розумію.