Відьмак. Вежа Ластівки. Анджей Сапковський

самим кінчиком меча – від ключиці аж по стегно.

      Кейлі пустив меч, але не впав – тільки скорчився й обіруч схопився за груди і живіт, а з-під долонь полилася кров. Бонгарт знову вивернувся з-під удару Ґіселера, парирував атаку Містле і рубанув Кейлі ще раз, перетворивши йому бік голови на кармазинну кашу. Світловолосий Щур упав, розбризкуючи калюжу крові, змішаної з грязюкою.

      Містле й Ґіселер завагалися на мить. І замість утікати крикнули одним голосом, дико і люто. І кинулися на Бонгарта.

      Знайшли смерть.

* * *

      Цірі увірвалася до селища і почвалувала вуличкою. З-під копит вороної кобили полетіли бризки багна.

* * *

      Бонгарт пхнув підбором Ґіселера, що лежав під муром. Отаман Щурів не подавав ознак життя. Із розваленого черепа вже перестала витікати кров.

      Містле, на колінах, шукала меча, мацала обома руками багнюку й гній, не бачачи, що повзає у червоній калюжі, яка швидко збільшувалася. Бонгарт повільно підійшов до неї.

      – Нііііііі!

      Мисливець підвів голову.

      Цірі на бігу зіскочила з коня, заточилася, впала на одне коліно. Бонгарт усміхнувся.

      – Щуриця, – сказав. – Сьома Щуриця. Добре, що ти тут. Бракувало мені тебе до комплекту.

      Містле знайшла меч, але не була в змозі його підняти. Захрипіла й кинулася під ноги Бонгартові, вчепилася тремкими пальцями у халяви його чобіт. Відкрила рота, аби крикнути, замість крику з вуст вирвався лискучий карміновий струмінь. Бонгарт копнув її сильно, зваливши у гній. Містле, тримаючись обіруч за розтятий живіт, зуміла все ж підвестися знову.

      – Ніііі! – крикнула Цірі. – Мііііііістле!

      Мисливець за нагородами не звернув уваги на її вереск, навіть голови не повернув. Крутнув мечем і вдарив розмашисто, наче косою, потужно, що аж підняв Містле з землі й кинув її аж під стіну, обм’яклу, наче ганчіркову ляльку, наче убабляну червоним ганчірку.

      Крик помер у горлі Цірі. Руки її, коли сягнула по меч, трусилися.

      – Убивця, – сказала вона, дивуючись чужості свого голосу. Чужості губ, які раптом стали потворно сухими. – Убивця! Каналія!

      Бонгарт дивився на неї з цікавістю, трохи нахиливши набік голову.

      – Будемо вмирати? – запитав.

      Цірі йшла, обходячи його півколом. Меч у піднятих розпрямлених руках рухався, підманював, брехав.

      Мисливець за нагородами засміявся голосно.

      – Умирати! – повторив. – Щуриця бажає умирати!

      Обертався потроху, стоячи на місці, не даючи звабити себе у пастку півкола. Але Цірі було все одно. Вона кипіла від люті й ненависті, тремтіла від жадоби вбивства. Хотіла дістатися того страшного старигана, відчути, як клинок врубається у тіло. Хотіла бачити його кров, що хльосне з перерубаних артерій у ритмі останніх ударів серця.

      – Ну, Щурице, – Бонгарт підняв заляпаний меч і поплював на клинок. – Перш ніж здохнеш, покажи, що у тобі сидить! Грай, музико!

* * *

      – Ото насправді кат його зна, як воно сталося, що не позабивалися вони