Відьмак. Вежа Ластівки. Анджей Сапковський

коня, що буде чорнішим за ніч і швидшим за вихор нічний, – обіцяла фея. – Дам я тобі меч, що буде світлішим і гострішим за місячний промінь. Але чимало хочеш ти, відьмачко, тож муситимеш дорого за те мені заплатити.

      – Чим? Бо я ж нічого не маю.

      – Своєю кров’ю.

Флоуренс Деланной. Казки й казання

      Як скрізь відомо, Всесвіт – як і саме життя – йде по колу. Колу, на ободі якого позначено вісім магічних точок, що складають повний оберт, або ж річний цикл. Точками тими, що попарно лежать на ободі кола точнісінько одна навпроти одної, є: Імбелк – чи Пророщення, Ламмас – чи Визрівання, Беллетейн – Розквіт і Саовін – Завмирання. Є також позначені на колі два Сонцестояння чи Переломи – зимове, що зветься Мідінваерне, а також Мідаете, посеред літа. Є також дві Еквінокції, чи Рівноніччя – Бірке, весняне, і Велен, осіннє.[1] Ті дати ділять коло на вісім частин – і саме так у календарі ельфів ділиться рік.

      Висадившись на пляжах біля гирл Яруги й Понтару, люди привезли із собою власний календар, що спирався на місяць, ділив рік на дванадцять періодів, що складали цикл річної праці рільника – від початку, від засікання у січні дерев, аж до кінця, до часу, коли мороз перетворює землю на тверді грудки. Але хоча люди інакше ділили рік і рахували дати, вони прийняли ельфійське коло й вісім точок на його ободі. Перейняті з ельфійського календаря Імбелк і Ламмас, Саовін і Беллетейн, обидва Сонцестояння і Рівноніччя стали й для людей важливими святами, урочистими датами. Вирізнялися серед інших дат так сильно, як самотнє дерево вирізняється серед луки.

      Бо вирізняла ті дати магія.

      Не було – і не є – жодною таємницею, що ті вісім дат – це дні й ночі, коли надзвичайно підсилюється чародійська аура. Уже нікого не дивують магічні феномени й загадкові явища, що супроводжують ті вісім дат, особливо – під час Еквінокцій і Сонцестоянь. До таких феноменів усі вже звикли, й вони рідко породжують великі проблеми.

      Але того року усе було інакше.

      Того року люди, як завжди, відзначили осінню Еквінокцію урочистою родинною вечерею, під час якої на столі мусило опинитися якнайбільше плодів цьогорічного врожаю, хоча б потроху кожного. Так наказував звичай. Повечерявши й подякувавши богині Мелітеле за врожай, люди пішли спочивати. І тоді розпочалося страхіття. Перед самою північчю здійнялася страшенна буря, задув шалений вітер, у якому крізь шум дерев, які мало не гнуло до землі, крізь скрипіння кроквів і стукотіння віконниць чути було страшенне виття, крики й лемент. Хмари, що бігли по небу, набули фантастичних форм, серед яких найчастіше повторювалися фігури галопуючих коней та єдинорогів. Вітер не стихав добру годину, а в раптовій тиші, що після настала, ніч ожила трелями і фуркотінням крил сотень дрімлюг, отих таємничих птахів,[2] які, відповідно до народних вірувань, збираються, аби над кимось, хто конає, відспівати демонічну панахиду. Того разу хор дрімлюг був настільки великим і голосним, наче сконати мав увесь світ.

      Дрімлюги дикими голосами виспівували панахиду, а небосхил укрили хмари, гасячи рештки місячного сяйва. Тоді заскавчала жахлива банші,[3] провісниця чиєїсь скорої і безумовної смерті, а чорним небом помчало Дике Полювання – почет вогнянооких примар на скелетах коней, – шумлячи рештками плащів і штандартів. Як кожні кілька років, Дике Полювання зібрало своє жниво, але десятиліттями не було воно настільки страшенним – у самому лише Новіграді нарахували двадцять скількись там осіб, які зникли без сліду й безвісти.

      Коли Полювання пронеслося чвалом, а хмари розвіялися, люди побачили місяць – той зменшувався, як завжди під час Зрівняння. Але у ту ніч місяць був кольору крові.

      Простий люд мав щодо феноменів Еквінокції багато тлумачень, що, втім, сильно різнилися, відповідно до специфіки регіональних демонологій. Астрологи, друїди й чародії також мали тлумачення, але у більшості випадків помилкові й склепані на виріст. Мало, занадто мало було людей, які могли ті явища пов’язати зі справжніми фактами.

      На Островах Скелліге, наприклад, нечисленні забобонні бачили у тих дивовижних подіях обіцянку Тедд Дейред, кінця світу, якому передуватиме битва Раг-нар-Роог,[4] кінцева битва Світла та Темряви. Несподіваний шторм, який у ніч Осіннього Зрівняння струсонув Острови, забобонні визнали хвилею, що її пхав дзьоб потворного Нагльфара з Морхьоґґу, драккара, що везе армію примар і демонів Хаосу, із бортами, що збудовані з нігтів мерців.[5] Люди більш освічені чи краще поінформовані пов’язували шаленство небес та моря із персоною злої чародійки Йеннефер – і її страшною смертю. Треті – поінформовані ще краще – бачили у збуреному морі знак, що ото конає хтось, у чиїх венах тече кров королів Скелліге і Цінтри. Як світ – без кінця і краю, так і ніч осінньої Еквінокції була ніччю мар, кошмарів і примар, ніччю раптових, задушливих і з шаленим пульсом пробуджень у страху серед мокрих від поту, збитих простирадл. Видіння і пробудження не оминали й голів найсвітліших – у Нільфгарді, у Золотих Вежах пробудився із криком імператор Емгир вар Емрейс. На Півночі, у Лан Ексетері, підірвався

1

Свята ельфійського календаря збігаються зі святами кельтського аграрного календаря і мають характерні саме для кельтів відповідники періодів, пов’язаних із рільництвом. цикл річної праці рільника – від початку, від засікання у січні дерев – назва «січень», згідно з сучасним поясненням, пов’язана з кінцем рільничого циклу: у цьому місяці починалася вирубка («засікання») лісу в системах підсічно-вогневого землеробства; результатом такої вирубки мало бути очищення землі для ведення рільничих робіт.

2

Навколо дрімлюг (як птахів нічного способу життя) є напрочуд багато досить моторошних вірувань. Уже їхня латинська назва – Caprimulgus – походить від стародавнього повір’я, що дрімлюги смокчуть вим’я кіз, чим викликають у них сліпоту. Вважали їх душами дітей, що померли без хрещення, а почути дрімлюгу вночі було поганою прикметою. Коли ж птах сідав на дах будинку, це означало скору хворобу або й смерть когось із людей, які у тому будинку жили.

3

В ірландських віруваннях (назва «банші» походить від ірландського bean sidhe, «жінка із ші», таких собі ельфів місцевого фольклору) примара, яка пророчить криком смерть людині, яка той крик чує; спершу вважалося, що крики банші віщують наглу смерть лише кільком ірландським родинам, але пізніше повір’я поширилося на будь-яку людину, що почує той крик.

4

Вірування острів’ян з архіпелагу Скелігге спираються на міфи, в чомусь схожі на скандинавські. У скандинавській міфології «Рагнарьок» – то битва наприкінці світу, де світлі боги – аси й вани – битимуться із силами темряви (виживуть лише кілька богів молодшого покоління).

5

У скандинавській міфології: перед кінцем світу повинен припливти зроблений з нігтів мерців корабель Нагльфар із темними альвами на борту; саме тому, наприклад, у скандинавських мерців довгий час обстригали нігті – щоб не давати ворогам людства будівельного матеріалу.