Відьмак. Вежа Ластівки. Анджей Сапковський

Підняв камінь, розмахнувся і гепнув ним об двері корчми.

      – Вилазь, Бонгарте!

      – Вилазь, Бонгарте! – підхопили Щури хором. – Вилазь, Бонгарте!

      Зсередини пролунали кроки. Повільні й важкі. Містле відчула дрижаки, що побігли по карку й спині.

      Бонгарт став у дверях.

      Щури мимоволі відступили на крок, підбори високих чобіт вперлися у землю, долоні скочили до руків’я мечів. Мисливець за нагородами свій тримав під пахвою. Таким чином руки мав вільні – в одній тримав обібране від шкаралупи яйце, у другій – скибку хліба.

      Повільно підійшов до бар’єрка, глянув на них згори, звисока. Стояв на ґанку, а й сам був великим. Гігантським, хоча худим, наче гуль.

      Дивився на них, обводив водянистими очима усіх по черзі. Тоді відкусив спочатку шматочок яйця, тоді шматочок скибки.

      – А де Фалька? – спитав невиразно. Крихти жовтка падали в нього з вусів і губ.

* * *

      – Гони, Кельпі! Гони, красуне! Гони, скільки сил є!

      Ворона кобила заіржала голосно, витягаючи шию в карколомному чвалі. Гравій градом летів з-під копит, хоча здавалося, що копита ледь торкаються землі.

* * *

      Бонгарт потягнувся ліниво, скриплячи шкіряним кубраком, поволі натягнув і старанно розправив лосині рукавички.

      – Як так? – скривився. – Хочете мене вбити? А за що?

      – А за Мухоморця, щоби далеко не шукати, – відповів Кейлі.

      – І для забави, – додала Іскра.

      – І для святого спокою, – докинув Реф.

      – Аааа, – повільно промовив Бонгарт. – Це про те йдеться!

      А як пообіцяю, що вам спокій дам, то облишите мене?

      – Ні, ти, песе сивий, не облишимо, – чарівно усміхнулася Містле. – Ми тебе знаємо. Відаємо, що не даруєш нам, що будеш нашим слідом волоктися і чекати на оказію, аби пхнути нас у спину. Виходь!

      – Помалу, помалу. – Бонгарт усміхнувся, зловороже розтягуючи губи під сивими вусами. – Затанцювати ми завжди встигнемо, чого його підганяти. Спершу складу вам пропозицію, Щури. Дозволю вам вибрати, що ви за вашою волею зробите.

      – Що ти там, старий гриб, бурмочеш? – крикнув Кейлі, горблячись. – Чіткіше кажи!

      Бонгарт покивав та почухав стегно.

      – Нагорода за вас є, Щури. Чимала. А жити треба.

      Іскра форкнула, наче лісовий кіт. Бонгарт схрестив руки на грудях, приймаючи меч на згин ліктя.

      – Чимала нагорода, – повторив, – є за мертвих, а за живих трохи більша. Мені-то, скажемо чесно, все єдино. Нічого до вас особисто не маю. Ще вчора думав, що уконтропуплю вас так просто, заради втіхи й розваги, але ви самі прийшли, заощадили мені сил, тож у серце мене тим торкнули. Тож дозволю вам обрати. Як бажаєте, аби я вас узяв: по-доброму чи по-злому?

      М’язи на щелепах Кейлі заграли. Містле схилилася для стрибка. Ґіселер схопив її за плече.

      – Хоче він нас розлютити, – просичав. – Дозволь каналії балакати.

      Бонгарт пирхнув.

      – Ну, – повторив. – По-доброму чи по-злому? Я оте перше раджу. Бо знаєте: по-доброму значно, значно