Облиш мене. Ґейл Форман

удома ввесь наступний тиждень.

      – Привіт.

      Він усміхнувся.

      – Добре бачити тебе вдома, Лоїс.

      – Добре бути вдома. А де всі?

      – Твоя мама та Роббі повели дітей на ігровий майданчик. Тобі щось принести?

      Мерібет подивилася на годинник.

      – Я думаю, медсестра приїде о третій. Може, перекусимо?

      – Звісно. Ми замовляли піцу. З печі. Залишилося ще кілька шматочків.

      – Тільки не піца.

      – Точно, спеціальна дієта. Останнім часом ми майже завжди купували щось готове. Я замовлю якихось продуктів. Хочеш написати перелік? Або можемо зробити замовлення онлайн.

      – Так, добре, – відповіла вона. – Поки що, мабуть, трохи супу.

      – Консервований згодиться?

      – Там забагато солі. Мені не рекомендовано таке їсти.

      – Я можу збігати до супермаркету.

      – Усе добре. Я пошукаю щось у холодильнику.

      – Ми зберігали там канцелярські резинки з жувальними гумками, – сказав Джейсон. – Скоро ми знову увійдемо в колію.

      Мерібет доїдала ланч із йогурту та яблука з арахісовим маслом, коли приїхала чергова медсестра. Лука була приємно пухкенькою та завжди мала на обличчі вдавану співчутливу усмішку. Вона перевірила бинти на грудях та на нозі Мерібет.

      – Добре загоюється, – сказала вона.

      – Так, але я все одно думаю, що будуть шрами, – завважила Мерібет.

      – Деякі жінки носять шрами як відзнаку. Я працювала з жінками, котрі пережили рак грудей, та замість робити операції з відновлення вони робили тату. У тебе буде дуже гарний шрам на нозі, як оцей. – Лука підтягла вгору свою штанину й показала вінок зі стокроток, що обвивав її щиколотку.

      – Кумедно. Мій чоловік каже, що шрами – це як татуювання, але з цікавішою історією.

      – Я також так думаю. А як щодо грудей… – Вона постукала себе по пишному бюсту. – Він зблідніє та матиме вигляд декольте. Це дуже привабливо.

      – Тепер ви знаєте, навіщо я довела себе до шунтування, – сказала Мерібет.

      Лука розсміялася.

      – Із почуттям гумору ти далеко підеш.

      – Почуття гумору, трішки натуральної їжі – і я буду в нормі.

      Та, як за командою, її живіт голосно забурчав. Лука подивилася на баночку з-під йогурту та яблучний недогризок.

      – Що ще ти їла сьогодні?

      – Кашу в лікарні.

      – Вже майже четверта година.

      – Справді?

      Лука перестала писати примітки.

      – Тобі треба дбати про себе.

      – Завтра мені принесуть моє замовлення із супермаркету.

      Лука насупилася.

      – Дбай за себе та прохай про допомогу.

      – Я намагаюся.

      Лука приєднала Мерібет до переносного апарата для вимірювання тиску, потім до електрокардіографа. Усі дані відображувалися просто на її iPad.

      – Виглядає добре, – сказала вона. – Відпочивай. Їж. Невдовзі ти почуватимешся набагато краще.

      У той самий момент вхідні двері відчинились і в будинок забігли діти в супроводі матері Мерібет.

      – Матуся