Облиш мене. Ґейл Форман

коли ваше серце зупинилося.

      Він сказав це з такою легкістю. Коли ваше серце зупинилося. Раптом вона смикнулася через памороки.

      Мерібет поклала руку, всю в дротах, на перебинтовані груди. Вона відчула, як б’ється її серце, мовби в дитини, ні, мовби навіть у зародка всередині лона матері, якої вона не знала. Але биття зупинилося. Вона не розуміла, чому, проте відчуття скидалося на те, наче вона переступила поріг, залишаючи все та всіх, кого знала, по той бік.

      4

      За тиждень Мерібет виписали. Вона зовсім не почувалася готовою. Це було так само, як і минулого разу, коли виходила з лікарні, але тоді вона принаймні відчувала, що вони із Джейсоном були разом.

      – Вони залишають нас наодинці з ними, – жартував Джейсон про близнюків. – У мене більше досвіду з татовим кораблем від Skylark.

      Тепер вона була зовсім сама.

      – Я маю щось тобі сказати, – повідомив Джейсон, коли Мерібет сіла у візок, чекаючи на таксі. З його тоном, здавалося, щось було не так. Якби Мерібет не була тільки-но після відкритої операції на серці, то подумала б, що він от-от зізнається в романі на стороні.

      – Що? – схвильовано запитала Мерібет.

      – Ти пам’ятаєш, як я пообіцяв тримати тебе в бульбашці, поки ти в лікарні, щоб ти не хвилювалася ні про що?

      – Так.

      – Отже, я щось зробив. Поки ти була в бульбашці.

      Якийсь час Мерібет намагалася зрозуміти, що він мав на увазі. А відтак була впевнена, що вона б радше дала першість його зраді. Вона похитала головою.

      – Ні.

      – Я тримав її подалі від лікарні, – сказав Джейсон. – Я навіть не давав тобі про це дізнатися.

      – Ти обрав легкий шлях. Знову.

      – Легкий шлях? Я просив про допомогу.

      – Навіщо тобі допомога моєї мами?

      – Вона – ще одна пара рук. І близнята її люблять.

      – Чудово. Двійнята проводять дорогоцінний час із бабусею, а я стаю третьою особою в їхньому вихованні. – Вона хотіла сказати четвертою, але не зробила цього.

      Коли таксі доїхало до центру, Мерібет кортіло розвернутися та поїхати назад до лікарні. Зазвичай вирішення питань із мамою забирало в неї весь запас терпіння. А цей день не був звичайним.

      Джейсон боязко торкнувся її плеча.

      – Усе гаразд?

      – Ти завжди питав, чому я постійно як на голках? – запитала дружина.

      Він кивнув.

      – Ось чому.

      «Ласкаво просимо додому, матусю! Швидше одужуй!» – було написано на грубому пергаменті, прикріпленому до вхідних дверей. Мерібет ось-ось побачить своїх дітей. Вона не бачила їх уже тиждень, якщо не брати до уваги відео, які записував Джейсон для неї кожного дня на доказ того, що вони живі. Вона за ними сумувала. Сумувала гірко, примітивно й дико. Але тепер, стоячи на порозі, жінка відчувала себе паралізованою страхом. Може, їй не варто було просити Джейсона залишити їх удома сьогодні.

      Джейсон відчинив двері.

      На столі стояла ваза з ліліями з супермаркету, а поруч – величезний стос листів. Страх посилився.

      – Мерібет,