Облиш мене. Ґейл Форман

той момент вона перебувала в оселі Мерібет удвічі довше від зазначеного часу.

      – Ні, – відповіла Мерібет. – Я хотіла підтвердити, що, мабуть, я просто виснажена, як ви й казали.

      Лука зібрала речі. Перед тим, як піти, вона обняла Мерібет. Тоді взяла її за руку та подивилася на неї, ніби щось вирішуючи.

      – Я знаю, що в тебе здорове серце, – сказала вона. – Лікарі добре зробили свою справу. Але якщо ти хочеш одужати, по-справжньому одужати, що ж, зроби це заради себе.

      Пiттсбург

      13

      Це було на подив легко.

      Мерібет спустилася на перший поверх та викликала таксі, узявши з собою похапцем зібрану спортивну сумку з кількома комплектами одягу та ліками. Вона залишила вдома телефон, ноутбук – майже все. Усе це більше не здавалося їй необхідним. Вона написала електронного листа Джейсону. Вибачення? Пояснення? Вона не знала напевне. Коли вона сіла в таксі, подробиці її листа вже почали розвіюватися.

      – Пенсильванський вокзал, – сказала вона водію.

      Вона до останнього не знала, куди поїде, аж поки слова самі не вислизнули з її рота.

      За двадцять хвилин вона вже була на залізничному вокзалі. Неподалік вона побачила відділення банку, яким користувалася. Мерібет хотіла зняти готівку в банкоматі, але натомість пішла до вестибюля та запитала касира, скільки грошей може зняти. На подив, можна було зняти двадцять п’ять тисяч доларів. Гроші щільно вмістились у її сумку.

      Легко.

      Увійшовши до запліснявілої печери Пенсильванського вокзалу, вона все ще не знала, куди їхатиме. Вона думала про якесь незвичайне містечко на березі океану в Новій Англії. А тоді побачила інформаційну дошку.

      Вона придбала квиток до Пенсильванії й рушила до одного з кіосків, щоб купити разовий телефон (перевіряючи лексикон, що його опанувала під час перегляду одного сезону «Дротів», який їй вдалося подивитися). Продавчиня дала їй телефон із номером 646, який можна поповнювати, тільки коли користуєшся. Мерібет заплатила одразу за сто хвилин у мережі. Відтак пішла до магазину «Дуейн Рейд» та купила пляшку води, пачку жуйок і трохи шампуню проти вошей, про всяк випадок.

      Потім вона сіла на потяг.

      Легко.

      Коли потяг проїжджав повз болотистий Нью-Джерсі, Мангеттен, який іскрився в променях післяобіднього сонця, Мерібет подумала, що це все схоже на кіно. Вона відчувала це саме так. Ніби все відбувалося з якоюсь актрисою з телеекрана. Вона була не Мерібет Клейн, матір’ю, котра покидає своїх двох маленьких дітей. Вона була жінкою з фільму, яка просто кудись їхала, можливо, у відрядження.

      У потягу втома перемогла її. Не та апатія, що тягла її каменем донизу вдома. Ця втома була легкою, захопливою, така буває в людини, котра цілісінький день виніжувалася на осонні. Поклавши сумку замість подушки, вона заснула.

      Легко.

      Прокинувшись, Мерібет пішла до вагона-ресторану, щоб щось поїсти, та знайшла залишений кимось путівник містом на одному зі столиків. Усередині вона побачила маленьку рубрику «Нерухомість» із кількома пропозиціями, серед яких була двокімнатна