Пророк. Поеми. Поезії (збірник). Тарас Шевченко

всі входы знаю,

      Я тут служу; коли хочеш,

      В дворец попытаюсь

      Ввесты тебе. Только, знаешь,

      Мы, брат, просвищенны, —

      Не поскупись полтинкою…»

      Цур тобі, мерзенний

      Каламарю… І зробився

      Я знову незримий

      Та й пропхався у палати.

      Боже мій єдиний!!

      Так от де рай! Уже нащо

      Золотом облиті

      Блюдолизи; аж ось і сам,

      Високий, сердитий,

      Виступає; обок його

      Цариця-небога,

      Мов опеньок засушений,

      Тонка, довгонога,

      Та ще, на лихо, сердешне,

      Хита головою.

      Так оце-то та богиня!

      Лишенько з тобою.

      А я, дурний, не бачивши

      Тебе, цяце, й разу,

      Та й повірив тупорилим

      Твоїм віршомазам.

      Ото дурний! а ще й битий!

      На квиток повірив

      Москалеві; от і читай,

      І йми ти їм віри!

      За богами – панства, панства

      В серебрі та златі!

      Мов кабани годовані, —

      Пикаті, пузаті!..

      Аж потіють, та товпляться,

      Щоб то ближче стати

      Коло самих: може, вдарять

      Або дулю дати

      Благоволять; хоч маленьку,

      Хоч півдулі, аби тілько

      Під самую пику.

      І всі у ряд поставали,

      Ніби без’язикі —

      Анітелень. Цар цвенькає;

      А диво-цариця,

      Мов та чапля меж птахами,

      Скаче, бадьориться.

      Довгенько вдвох похо[д]жали,

      Мов сичі надуті.

      Та щось нишком розмовляли —

      Здалека не чути —

      О отечестві, здається,

      Та нових петлицях,

      Та о муштрах ще новіших!..

      А потім цариця

      Сіла мовчки на дзиґлику.

      Дивлюсь, цар підходить

      До найстаршого… та в пику

      Його як затопить!..

      Облизався неборака;

      Та меншого в пузо —

      Аж загуло!.. А той собі

      Ще меншого туза

      Межи плечі; той меншого,

      А менший малого,

      А той дрібних, а дрібнота

      Уже за порогом

      Як кинеться по улицях,

      Та й давай місити

      Недобитків православних,

      А ті голосити;

      Та верещать; та як ревнуть:

      «Гуля наш батюшка, ґуля!

      Ура!.. ура!.. ура! а, а, а…».

      Зареготався я, та й годі;

      А й мене давнули

      Таки добре. Перед світом

      Усе те заснуло;

      Тіль[ки] де-де православні

      По углах стогнали

      Та, стогнучи, за батюшку

      Господа благали.

      Сміх і сльози! От пішов я

      Город озирати.

      Там ніч, як день. Дивлюся:

      Палати, палати

      Понад тихою рікою;

      А берег ушитий

      Увесь каменем. Дивуюсь,

      Мов несамовитий!

      Як то воно зробилося

      З калюжі такої

      Таке диво… Отут крові

      Пролито людської —

      І без ножа. По тім боці

      Твердиня й дзвіниця.

      Мов та швайка загострена,

      Аж чудно