Пророк. Поеми. Поезії (збірник). Тарас Шевченко

знов прощаюся я з нею.

      Тяжко матір покидати

      У безверхій хаті.

      А ще гірше дивитися

      На сльози та лати.

      Лечу, лечу, а вітер віє,

      Передо мною сніг біліє,

      Кругом бори та болотá,

      Туман, туман і пустотá.

      Людей не чуть, не знать і сліду

      Людської страшної ноги.

      І вороги й не вороги,

      Прощайте, в гості не приїду!

      Упивайтесь, бенкетуйте —

      Я вже не почую,

      Один собі навік-віки

      В снігу заночую.

      І поки ви дознаєтесь,

      Що ще є країна,

      Не полита сльозьми, кров’ю,

      То я одпочину…

      Одпочину… Аж слухаю —

      Загули кайдани

      Під землею… Подивлюся…

      О люде поганий!

      Де ти взявся? Що ти робиш?

      Чого ти шукаєш

      Під землею? Ні, вже, мабуть,

      Я не заховаюсь

      1 на небі!.. За що ж кара,

      За що мені муки?

      Кому я що заподіяв!

      Чиї тяжкі руки

      В тілі душу закували,

      Серце запалили

      І галичі силу —

      Думи розпустили??

      За що, не знаю, а караюсь,

      І тяжко караюсь!

      І коли я спокутую,

      Коли діжду краю,

      Не бачу й не знаю!!!

      Заворушилася пустиня.

      Мов із тісної домовини

      На той остатній страшний суд

      Мертвці за правдою встають.

      То не вмерлі, не убиті,

      Не суда просити!

      Ні, то люди, живі люди,

      В кайдани залиті.

      Із нор золото виносять,

      Щоб пельку залити

      Неситому!.. То катаржні.

      А за що? Те знає…

      Вседержитель… А може, ще

      Й Він не добачає.

      Онде злодій штемпований

      Кайдани волочить;

      Он розбойник катований

      Зубами скрегоче,

      Недобитка товариша

      Зарізати хоче!

      А меж ними, запеклими,

      В кайдани убраний,

      Цар всесвітній! Цар волі, цар,

      Штемпом увінчаний!

      В муці, в каторзі не просить,

      Не плаче, не стогне!

      Раз добром нагріте серце

      Вік не прохолоне!

      А де ж твої думи, рожевії квіти,

      Доглядані, смілі, викохані діти,

      Кому ти їх, друже, кому передав?

      Чи, може, навіки в серці поховав?

      О, не ховай, брате! Розсип їх, розкидай!

      Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!

      Чи ще митарство? чи вже буде?

      Буде, буде, бо холодно,

      Мороз розум будить.

      І знов лечу. Земля чорніє,

      Дрімає розум, серце мліє.

      Дивлюся: хати над шляхами

      Та городи з стома церквами,

      А в гор[од]ах, мов журавлі,

      Замоштрували москалі;

      Нагодовані, обуті

      І кайданами окуті,

      Муштруються… Далі гляну:

      У долині, мов у ямі,

      На багнищі город мріє;

      Над ним хмарою чорніє

      Туман тяжкий… Долітаю —

      Та город безкраїй.

      Чи то турецький,

      Чи то німецький,

      А