Пророк. Поеми. Поезії (збірник). Тарас Шевченко

в серці, і в хаті.

      Отож я ліг спати.

      А вже підпилий як засне,

      То хоч коти гармати —

      І усом не моргне.

      Та й сон же, сон, напричуд дивний,

      Мені приснився —

      Найтверезіший би упився,

      Скупий жидюга дав би гривню,

      Щоб позирнуть на ті дива.

      Та чорта з два!

      Дивлюся: так буцім сова

      Летить лугами, берегами, та нетрями,

      Та глибокими ярами,

      Та широкими степами,

      Та байраками.

      А я з нею та за нею,

      Лечу й прощаюся з землею.

      Прощай, світе, прощай, земле,

      Неприязний краю,

      Мої муки, мої люті

      В хмарі заховаю.

      А ти, моя Україно,

      Безталанна вдово,

      Я до тебе літатиму

      З хмари на розмову.

      На розмову тихо-сумну,

      На раду з тобою;

      Опівночі падатиму

      Рясною росою.

      Порадимось, посумуєм,

      Поки сонце встане,

      Поки твої малі діти

      На ворога стануть.

      Прощай же ти, моя нене,

      Удово-небого,

      Годуй діток; жива правда

      У Господа Бога!

      Летим. Дивлюся, аж світає,

      Край неба палає,

      Соловейко в темнім гаї

      Сонце зострічає.

      Тихесенько вітер віє,

      Степи, лани мріють,

      Меж ярами над ставами

      Верби зеленіють.

      Сади рясні похилились,

      Тополі по волі

      Стоять собі, мов сторожа,

      Розмовляють з полем.

      І все-то те, вся країна,

      Повита красою,

      Зеленіє, вмивається

      Дрібною росою,

      Споконвіку вмивається,

      Сонце зострічає…

      І нема тому почину,

      І краю немає!

      Ніхто його не додбає

      І не розруйнує…

      І все-то те… Душе моя,

      Чого ти сумуєш?

      Душе моя убогая,

      Чого марне плачеш,

      Чого тобі шкода? Хіба ти не бачиш,

      Хіба ти не чуєш людського плачу?

      То глянь, подивися; а я полечу

      Високо, високо за синії хмари;

      Немає там власті, немає там кари,

      Там сміху людського і плачу не чуть.

      Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш,

      Латану свитину з каліки знімають,

      З шкурою знімають, бо нічим обуть

      Княжат недорослих; а он розпинають

      Вдову за подушне, а сина кують,

      Єдиного сина, єдину дитину,

      Єдину надію! в ві[й]сько оддають!

      Бо його, бач, трохи! а онде під тином

      Опухла дитина, голоднеє мре,

      А мати пшеницю на панщині жне.

      А он бачиш? Очі! Очі!

      Нащо ви здалися,

      Чом ви змалку не висохли,

      Слізьми не злилися?

      То покритка попідтинню

      З байстрям шкандибає,

      Батько й мати одцурались,

      Й чужі не приймають!

      Старці навіть цураються!!

      А панич не знає,

      З двадцятою, недоліток,

      Душі пропиває!

      Чи Бог бачить із-за хмари

      Наші сльози, горе?

      Може, й бачить, та помага,

      Як