Пророк. Поеми. Поезії (збірник). Тарас Шевченко

хату. І сім’ю,

      Сім’ю слав’ян роз’єдинила

      І тихо, тихо упустила

      Усобищ лютую змію.

      Полилися ріки крові,

      Пожар загасили.

      А німчики пожарище

      Й сирóт розділили.

      Виростали у кайданах

      Слав’янськії діти

      І забули у неволі,

      Що вони на світі!

      А на давнім пожарищі

      Іскра братства тліла,

      Дотлівала, дожидала

      Рук твердих та смілих.

      І дождалась… Прозрів єси

      В попелі глибоко

      Огонь добрий смілим серцем,

      Смілим орлім оком!

      І засвітив, любомудре,

      Світоч правди, волі…

      І слáв’ян сім’ю велику

      Во тьмі і неволі

      Перелічив до одного,

      Перелічив трупи,

      А не слав’ян. І став єси

      На великих купах,

      На розпутті всесвітньому

      Ієзекіїлем,

      І – о диво! трупи встали

      І очі розкрили,

      І брат з братом обнялися

      І проговорили

      Слово тихої любові

      Навіки і віки!

      І потекли в одно море

      Слав’янськії ріки!

      Слава тобі, любомудре,

      Чеху-слав’янине!

      Що не дав ти потонути

      В німецькій пучині

      Нашій правді. Твоє море

      Слав’янськеє, нóве!

      Затого вже буде повне,

      І попливе човен

      З широкими вітрилами

      І з добрим кормилом,

      Попливе на вольнім морі,

      На широких хвилях.

      Слава тобі, Шафарику,

      Вовіки і віки!

      Що звів єси в одно море

      Слав’янськії ріки!

      Привітай же в своїй славі

      І мою убогу

      Лепту-думу немудрую

      Про чеха святого,

      Великого мученика,

      Про славного Гуса!

      Прийми, отче. А я тихо

      Богу помолюся,

      Щоб усі слав’яни стали

      Добрими братами,

      І синами сонця правди,

      І єретиками

      Отакими, як Констанцький

      Єретик великий!

      Мир мирові подарують

      І славу вовіки!

22 ноября 1845, в Переяслові

      «Кругом неправда і неволя…»

      Камень, его же небрегоша зиждущіи, сей бысть въ главу угла: отъ Господа бысть сей, и есть дивенъ во очесехъ нашихъ.

Псаломъ 117, стихъ 22

      «Кругом неправда і неволя,

      Народ замучений мовчить.

      І на апостольськім престолі

      Чернець годований сидить.

      Людською кровію шинкує

      І Рай у найми оддає!

      Небесний Царю! Суд Твій всує,

      І всує царствіє Твоє.

      Розбойники, людоїди

      Правду побороли,

      Осміяли Твою славу,

      І силу, і волю.

      Земля плаче у кайданах,

      Як за дітьми мати.

      Нема кому розкувати,

      Одностайне стати

      За Євангеліє правди,

      За темнії люде!

      Нема кому! Боже! Боже!

      Чи то ж і не буде?

      Ні, настане час великий

      Небесної кари.

      Розпадуться три корони

      На