Пророк. Поеми. Поезії (збірник). Тарас Шевченко

отаман Гамалія,

      Отаман завзятий,

      Забрав хлопців та й поїхав

      По морю гуляти,

      По морю гуляти,

      Слави добувати,

      Із турецької неволі

      Братів визволяти.

      Ой приїхав Гамалія

      Аж у ту Скутару,

      Сидять брати-запорожці,

      Дожидають кари.

      Ой як крикнув Гамалія:

      „Брати, будем жити,

      Будем жити, вино пити,

      І ворога бити,

      А курені килимами,

      Оксамитом крити!“

      Вилітали запорожці

      На лан жито жати;

      Жито зжали, в копи склали,

      Гуртом заспівали:

      „Слава тобі, Гамалія,

      На ввесь світ великий,

      На ввесь світ великий,

      На всю Україну,

      Що не дав ти запорожцям

      Згинуть на чужині!“»

      Пливуть, співаючи; пливе

      Позад завзятий Гамалія:

      Орел орлят мов стереже;

      Із Дарданелли вітер віє,

      А не женеться Візантія:

      Вона боїться, щоб Чернець

      Не засвітив Галату знова,

      Або гетьман Іван Підкова

      Не кликнув в море на ралець.

      Пливуть собі, а з-за хвилі

      Сонце хвилю червонить;

      Перед ними море миле

      Гомонить і клекотить.

      Гамалію, вітер віє.

      Ось-ось наше море!..

      І сховалися за хвилі —

      За червоні гори.

[жовтень – перша половина листопада 1842]

      1843

      Розрита могила

      Світе тихий, краю милий,

      Моя Україно!

      За що тебе сплюндровано,

      За що, мамо, гинеш?

      Чи ти рано до схід сонця

      Богу не молилась?

      Чи ти діточок непевних

      Звичаю не вчила?

      «Молилася, турбувалась,

      День і ніч не спала,

      Малих діток доглядала,

      Звичаю навчала.

      Виростали мої квіти,

      Мої добрі діти,

      Панувала і я колись

      На широкім світі,

      Панувала… Ой Богдане!

      Нерозумний сину!

      Подивись тепер на матір,

      На свою Вкраїну,

      Що, колишучи, співала

      Про свою недолю,

      Що, співаючи, ридала,

      Виглядала волю.

      Ой Богдане, Богданочку,

      Якби була знала,

      У колисці б задушила,

      Під серцем приспала.

      Степи мої запродані

      Жидові, німоті,

      Сини мої на чужині,

      На чужій роботі.

      Дніпро, брат мій, висихає,

      Мене покидає,

      І могили мої милі

      Москаль розриває…

      Нехай риє, розкопує,

      Не своє шукає,

      А тим часом перевертні

      Нехай підростають

      Та поможуть москалеві

      Господарювати,

      Та з матері полатану

      Сорочку знімати.

      Помагайте, недолюдки,

      Матір катувати».

      Начетверо розкопана,

      Розрита могила.

      Чого вони там шукали?

      Що там схоронили

      Старі батьки? – Ех, якби-то,

      Якби-то