Подорож на Пуп Землі. Максим Кидрук

та все ж…

      Я спантеличився, але не так щоб дуже. На моїй карті, яку я скачав з Інтернету під час скороспішного планування Експедиції, Панамериканська магістраль роздвоювалася в Куенці. Одна з гілок, як і намальовано на мапі в хостелі, тягнулася вздовж узбережжя, інша – значно коротша – проходила через Макару. Дві дороги знову зустрічалися в Суйяні. Щоправда, моя карта, так би мовити, була не зовсім картою, а радше, схемою, а тому не витримувала жодної критики порівняно з мапою, що висіла в хостелі «Трансильванія». Втім, я все ще не бачив жодних причин для паніки.

      – Можливо, ця карта застаріла, – напустивши на себе поважного вигляду, припустив я, а сам тим часом намагався відшукати в легенді рік випуску. – Може, коли її складали, того шляху просто не існувало.

      Мій напарник стенув плечима:

      – Ти бос, тобі й вирішувати. Я просто не хочу, щоб перетинаючи кордон між Еквадором і Перу, ми вибрели на світ білий десь у розлогих степах Патагонії.[52]

      – Відставити розмови! – рішуче гаркнув я. – Не розводь мені тут паніки! – говорив твердо й упевнено, адже карта на стіні справді виглядала доволі пошарпаною. – За моїми даними до Піури через Макару веде одна з гілок Панамериканської магістралі. Як це так, що траси далі немає? Такого не може бути! Це ж Панамериканська магістраль! Карта просто дуже стара!

      Я справді вірив у те, що казав. Я просто не міг уявити, що дороги, котру офіційно нарекли Панамериканською магістраллю, насправді не існує.

      Ян про всяк випадок сфотографував карту з найбільш можливим розширенням.

Понеділок, 6 липня, полудень. Десь по дорозі між Баньосом і Куенкою.

      – Чувак, ти впевнений, що ось це – Панамериканська магістраль? – тихо запитав Ян, причиняючи вікно машини. Салон аж плавився від спеки, проте крізь відчинене вікно постійно залітали важкі клуби здійнятого колесами пороху, іноді навіть проскакували камінці. Це дратувало.

      Я розкрив itinerary й уважно передивився мапу Еквадору. Поволі докумекував, що не варто вірити всьому, що пишуть чи малюють в Інтернеті.

      – Це… хм… ну, це має бути Панамериканська магістраль. Іншої дороги від Ріобамби до Куенки немає. Принаймні… кгм… тут так намальовано…

      Кілька годин тому ми з напарником зловили попутку й зараз тряслися в допотопному пікапі в компанії ще зовсім молодого хлопця-водія та двох пухкеньких, мов бочечки, еквадорських дівуль, прямуючи до Куенки. Еквадорець виявився худющим хлопчиною з крихітними, немов дитячими, вухами й очима, але гіпертрофованим почуттям гумору, а дівки (одна з яких, як я зрозумів, була дівчиною шофера) – форменими представницями простакуватих і водночас імпозантних перуанських селянок.

      Наші попутники не знали англійської. Між собою вони перемовлялися винятково мовою кечуа.[53] Кілька разів я діставав свій кишеньковий англійсько-кечуанський розмовник, придбаний ще у Стокгольмі, та пробував скласти кілька речень древньою мовою інків. Мої недолугі спроби, схоже, виглядали не

52

Рівнина на півдні Аргентини.

53

Кечуа – мова інків, також відома за назвою рунасімі. Незважаючи на офіційний статус іспанської, мовою кечуа активно послуговуються нині в шести країнах: Перу, Болівії, Еквадорі, Колумбії, Аргентині та Чилі. Більшість носіїв цієї мови проживає в Андах.