Подорож на Пуп Землі. Максим Кидрук

корови часом зриваються і падають. Ото, бува, сидиш собі на подвір’ї, з онуками бавишся, шашлики на вечерю смажиш. І тут ні сіло ні впало – трах-бабах! – мангал на друзки, морда вся в попелі та кетчупі: корова прилетіла…

      Десь за годину ми вибралися на вершину гори. Далеко-далеко внизу розпластався Баньос. З такої віддалі я вже не міг розрізнити окремі будинки. Поселення мало вигляд звичайної плями посеред густої зелені глибоченних проваль та Анд. Вище за нас проглядалися тільки передавальні антени та височенні стальні опори електропередач. Навіть хмари повзли трохи нижче від вершини, закутуючи її з усіх боків, наче хвилі, що накочуються на острів посеред океану. Лиш іноді якась неслухняна хмаринка відбивалася від своєї «отари» та налітала на нашу вершину. Диск сонця тьмянів, тіні розмазувались, а щоки, ніздрі та шию лоскотали невидимі краплинки вологи.

      Просто навпроти нас здіймалося абсолютно голе жерло Тунгурауа. Як і нашу вершину, його оточувало кільце пошматованих хмар, які, гнані штормовим вітром, завзято кидалися на вулкан; далі простягалась абсолютно чиста від хмаровиння ділянка – могутній сіро-чорний конус без жодного натяку на рослинність; а нагорі проступали блідуваті мазки вічних снігів. Над кратером клубочилася пара впереміш із сіруватим димом і випарами, що сочилися з жерла. Самого вогню при денному світлі, на жаль, не було видно, але й без того картина заворожувала, примушуючи забути про все на світі…

      Минуло кілька годин, перш ніж ми поїхали назад у долину. Спускатися здавалося ще важче, ніж підійматися. В салоні позашляховика страшенно тхнуло паленим – так під час спуску нагрівалися гальма. Ян кермував, а я напружено видивлявся дорогу, розуміючи: якщо зараз раптово відмовлять гальма, жодна сила не зможе врятувати нас від неминучої загибелі.

      Саме того дня після повернення з поїздки до Тунгурауа, схилившись над вечерею в одному з ресторанів Баньоса, я випадково помітив простеньку карту, на якій не було ні гір, ні річок, ні міст чи доріг. Нічого, крім еквадорського кордону та… вулканів. Розлоге біле поле, що позначало територію Еквадору, було щедро всіяне маленькими трикутниками. Виглядало як щось неймовірне! На якийсь час я навіть утратив апетит, а таке зі мною трапляється вкрай рідко. На звичайних географічних картах і атласах, зазвичай, позначають усього кілька найвищих вулканів. Затерті серед сотень інших назв, позначок і рисочок, ті імена не несуть ніякої інформації. Вони не справляють того приголомшливого враження, яке справила на мене карта вулканів на стіні в ресторані.

      – Еквадор – це не країна, – прошепотів я сам до себе, – це просто якась порохова бочка. Справжнісіньке царство вулканів…

      Однак серед еквадорців співіснування з такою кількістю смертельно небезпечних сусідів не викликає великого занепокоєння, тривоги чи страху. Люди, схоже, цілком звиклися з думкою, що одного дня земля може вибухнути у них під ногами, а з неба почне падати каміння. Вони сидять у кафе, з насолодою палять дешеві цигарки, без поспіху цмолять міцну