Подорож на Пуп Землі. Максим Кидрук

хрускіт гілля, сюрчання цикад і гул ненаситної комарні. Я знав, що десь там, у глибині нетрищ, ховаються ягуар, анаконда та річковий кайман. Десь там, у неглибоких мутних ріках водяться електричні вугрі, що генерують заряд, який може запросто вбити людину, а ще піраньї, котрі за кілька секунд обгризуть людину до кісток, і маленькі сомики кандиру, ще страшніші, ніж піраньї: вони спроможні проникати в сечовий міхур і доводити жертву до смерті від майже повної втрати крові. Вдруге у своєму житті я стикнувся зі справжніми джунглями і був зачарований їхньою грізною красою. Проте, навчений Мексикою, я вже знав, що ця краса – лиш ілюзія, тремкий і непевний фантом, за яким ховається справжнісіньке пекло.

      Нараз я відчув, що чотирнадцятигодинний переліт, зміна семи часових поясів, висотна хвороба на Котопаксі, а тепер ще й новий перепад тиску й задушлива атмосфера Амазонії зробили своє. Я задихався, я наче розпадався на шматки, водночас не розуміючи, що зі мною коїться: хворобливий стан, спричинений гірською хворобою, досить важко описати. Вже потім якийсь еквадорець пояснив мені, що вияви висотної хвороби найбільш відчутні саме на другий день після різкої зміни висоти…

      На одній з брудних вуличок, посеред роз’їдених вологою стін я надибав стареньку індіанку, що торгувала різними фруктами просто із землі. Я купив у неї чотири банани й тут же по черзі проковтнув їх. Плоди були невеликими, майже вдвічі меншими від тих, що продають на ринках в Україні, зате солодкими, мов заварні тістечка. «Українські» банани проти амазонських – це як смола порівняно з медом. Ян і собі взяв кілька штук, хоча через вологість і неймовірну задуху їсти насправді не хотів.

      Затим ми присіли у траві коло дороги. Від спеки все пливло перед очима. У мого товариша під баньками проступили темні кола. Чех сидів, похнюплено звісивши голову між колінами, зрідка відмахуючись від москітів. Схоже, Ян був далеко не в захваті від моєї ідеї відвідати сельву. Час від часу він крадькома кидав у мій бік важкі погляди. Проте, ніде правди діти, чех не нарікав і похмуро мовчав, терпляче зносячи незгоди.

      Заїдлива амазонська комарня весь час не припиняла мене гризти. Невідь звідки у шорти прокрався розвідувальний загін червоних мурашок, закріпився у правій кишені й уперто не хотів здавати позиції, певно, чекаючи на підкріплення. Кров важенними молотами гупала в скронях, рясний піт заливав обличчя, не знати чого я скрізь чухався, ніби макака.

      Зрештою мій терпець урвався.

      – Яне, може, до дідька цю Амазонію? Поїхали назад, га? – хрипким голосом проказав я.

      Ян мовчки встав, обтрусився та пошкандибав до автостанції.

* * *

      Ось так безславно завершилася моя перша вилазка в амазонські ліси. Все, на що мене стало, – це спуститися з гір у невелике містечко на самому кордоні еквадорської тропічної сельви, поблукати у ньому хвилин двадцять (це я ніби перевірив, чи все там нормально) і через силу з’їсти чотири банани. Після того, підібгавши хвіст, я дременув назад у гори. Амазонас розбив, розчавив,