Подорож на Пуп Землі. Максим Кидрук

туди довше й важче, зате краєвиди значно кращі. Побачите вулкан у всій красі.

      Я з вдячністю кивнув.

      – А ви певні, що хочете побачити його? – запитала жіночка.

      – Кого його? – не зрозумів я.

      – Вулкан. Тунгурауа.

      Я трохи збентежився та почухав потилицю:

      – Та ніби певні, а що?…

      – Нічого. Просто будьте обережними: Тунгурауа вередливий. 1999-го всі сімнадцять тисяч жителів Баньоса було евакуйовано на кілька тижнів з міста через загрозу його повного зруйнування. Тоді він добряче потрусив усі околиці, – жіночка промовила «він» з особливим притиском, спідлоба зиркнувши у той бік, де знаходилось жерло вулкана. – Це дуже прикольне відчуття, коли цілими днями земля під ногами без упину тремтить.

      Я ледь не прикусив язика, подумавши, що мав у дупі такі прикольні відчуття.

      – А що з ним зараз? – якось непомітно для себе самого я теж заговорив про Тунгурауа, наче про живу істоту.

      Жіночка загадково всміхнулася:

      – Він активний.

      – Як активний?!!

      – Ну так, нормально активний. Уночі, якщо зійти на протилежну вершину, видно світло з кратера…

* * *

      Того ж дня ми орендували на день машину й посунули на протилежний берег Пастаси, справедливо розсудивши, що краще споглядати вулкан із сусідньої вершини.

      Спочатку ми хотіли їхати на «баггі», а не на джипі. Buggy-car – це така штука, в яку варто сісти один раз, щоб уподобати її на все життя. На тлі справжнього повнопривідного позашляховика з його масивними шипами на шинах, агресивно вишкіреною решіткою радіатора, каркасом товстенних металевих балок, призначених для захисту пасажирів, якщо джип раптом полетить сторчака з дороги, й іншими крутими штучками «жучок» нагадує дерев’яно-паперово-ганчір’яний літачок братів Райт поруч зі стотонним красенем «Boeing-737». При цьому дирчить він незгірше від справжнього 737-ого «Боїнга» – під час руху громоподібне диркання продавлює барабанні перетинки та розпливається тілом, пронизуючи нутрощі наскрізь. А ще, через низьку посадку та повну відсутність днища, варто лише заїхати в калюжу – і ви миттю станете мокрим, мов квач, і брудним, як свиня, що вивалялася в грязюці. Попри всі недоліки, є в «баггі» якась авантюрна іскорка, щось пригодницько-піратське, щось по-дитячому близьке та знайоме, що примушує скинути з себе напускну поважність і вдавати, що тобі дванадцять, а не двадцять п’ять чи сорок.

      Учора, щойно ми повернулися з вилазки в Амазонію, погода покращилася: замість похмурої й вологої Трансильванії переді мною переливалася всіма барвами веселки сонячна Мальорка. Нагірне містечко ніби підмінили! Калюжі висохли, вітрини магазинів і кафе вилискували на сонці, вулиці запрудили люди. Баньос пульсував повнокровним життям. Ми з Яном узяли в оренду два «жучки» та гасали ними по горах довкола Баньоса. Як наслідок – одного разу опинилися у повній темряві посеред довжелезного тунелю: гірські тунелі в Еквадорі, як виявилося, зовсім не освітлюють. Пригадую, що вже тоді уявляв, угризаючись