Подорож на Пуп Землі. Максим Кидрук

з Котопаксі, – сказав нам провідник, аж сяючи від утіхи.

      – І… і що? – сконфужено уточнив я.

      – Нічого, – всміхнувся еквадорець. – Просто кролики… Поїхали, час повертатися.

* * *

      – Чувак, а ти подумай, як усе цікаво склалося, – зненацька видав мені Ян, доки ми ловили попутку, щоб повернутися назад до Кіто. – Якби ти не купив тієї води, дівчина в автобусі навряд чи підійшла б до нас. Якби американка не заговорила до мене, я не взяв би у неї guidebook по Еквадору. Якби я не розгорнув її путівник, то не побачив би карти й коментарів до неї та ніколи не дізнався б про те, що до Котопаксі слід добиратися не з Латакунги, а просто від повороту в національний парк. Це означає, що якби я не прочитав про поворот на Котопаксі, я б його нізащо не зауважив. Тому, друже мій, коли б тебе не взули на тих двадцять доларів, ми спокійнісінько доїхали б до Латакунги, потинялися кілька годин задрипаним містечком, марно намагаючись допитатися, як краще дістатися Котопаксі, й ушилися б назад, злі та нещасні, так нічого й не побачивши. Зате з повними кишенями грошей.

      Я засміявся. Як не дивно, Ян стовідсотково мав рацію.

      – Усе, що не робиться, робиться на краще, – резюмував я.

      – Ніколи передчасно не нарікай на долю, – чех поплескав мене по плечі. – То просто Будда жартує на небесах.

      Хостел «Трансильванія» та двадцять хвилин в Амазонії

      Борман однажды спросил у Штирлица:

      – Штирлиц, а вы кто по национальности?

      – Я русский, – ответил Штирлиц.

      – А я – немецкий… – сказал Борман.

      Опрацьовуючи еквадорську ділянку маршруту Експедиції, я довго розмірковував, яке місто вибрати за базу для вилазок у центральній частині країни. Я вагався між трьома основними претендентами – Пуйо, Амбато та Ріобамбою. Проте перечитавши все, що зміг знайти в Інтернеті про ці три міста, зрозумів, що жодне з них мене не влаштовує. Амбато, судячи з усього, було доволі великим адміністративним центром. Не те щоб я не любив великих міст – просто мені хотілося справжніх Анд, ще не спаскуджених цивілізацією. Ріобамба знаходилась аж надто далеко на півдні, вдалині від тих місць, які я хотів би побачити в горах. Пуйо виявилося мініатюрним замизганим поселенням, загубленим посеред нетрищ по інший бік андійських хребтів, де починається широченна Амазонська рівнина.

      Аж раптом у електронному щоденнику якогось бекпекера мені пощастило натрапити на згадку про містечко Baños, котре відповідно до стислого опису знаходилось якраз у центральній частині Еквадору. Я почав вишукувати в Інтернеті, що воно за місцина така, і спочатку не знайшов практично нічого. Електронний сервіс «Google Maps» на запит «Baños» відсилав мене кудись до Іспанії, а після введення «Baños, Ecuador» тицяв у якусь невідому точку бозна-де біля кордону з Перу. Після тривалого порпання в Googl’і мені все ж пощастило накопати трохи інформації про гірське містечко:

      • клімат – помірний;

      • температура – 18…22 °C протягом року;

      • висота