Я, ти і наш мальований і немальований Бог. Тетяна Пахомова

не все й не завжди можна купити…

      – Навіть за золото?

      – Навіть за золото, щастячко моє.

      – А Сашка, наш сусід, казав, що чого не можна купити за гроші, то можна купити за ду-у-уже великі гроші.

      – І що, сестричко, як він тобі купить, наприклад… авто – то ти з ним навіть одружишся?

      – Хіба ще в носі перестане длубати й руде волосся пофарбує…

      – От бачиш, схоже, що твоєї прихильності він навіть за ве-е-еликі гроші не купить!

      – Таки-так, – додав дідусь, а ще – ні здоров’я, ні поваги, ні розуміння, ні співчуття… Та й доброго слова поза очі… Бо саме таке є правдивим…

      Після вечері наїдки опинилися в холодильнику американського виробництва «Монітор-Топ», який у тогочасному Львові був дивом небаченим у єдиному екземплярі – це була нова комерційна задумка глави сім’ї, узята більше на дослідження, аніж на користування. Він гуркотів, як міні-танк, і тим загрозливіше, чим більше їжі прийняв. Мірочка дуже любила ставити на нього свою механічну забавку – потішну курочку: та від вібрації ще більше підскакувала, і дівчинка, сміючись, ловила її під час падіння… Холодильник дуже полегшував кухонну роботу й приготування їжі, хоча бабуся Циля командувала деяку частину продуктів віддавати або Ядвізі, або роздавати, бо ті, за її уявленням, не могли так тісно сусідити в холодильнику. Ядвіга вдячно приймала дарунки, бо вдома було кому їсти – чоловік Іван і син Збишек любили підзаправитися, аби було чим.

      Надворі вже добре посутеніло, Ядвіга помила й підготувала весь посуд на завтра, загасила всі свічки, попрощалася з господарями й у супроводі єдиного й улюбленого свого сина Збишека вирушила додому. Ядвіга не просто розглядала Зільберманів як джерело прибутку, а й з великою шаною ставилася до них; їй дуже подобалася та повага, яку вона спостерігала всередині сімейства, особливе ставлення до його жінок. Такого їй хотілося й у своїй сім’ї. На жаль, усі домашні сварки, незалежно від причини, теми, глибини, запечатувалися брутальними словами чоловіка Івана: «Ти польська свіня!..» Невідомо, чи пишався він тим, що сам українець, але цими словами він робив боляче Ядвізі, яка не любила сварок і намагалася все робити на догоду чоловіку. Але проти цього безглуздого аргументу вона не мала ні плану дій догоджання, ні шансів щось змінити… На щастя, Збишек не пішов поведінкою в батька, і Ядвіга мала від нього, як належить від вдячної дитини, і поміч, і увагу й сподівалася на прихильну долю для сина.

      Шістнадцятирічний Збишек удень уже підпрацьовував на ліжковій фабриці, а потім ходив у вечірню школу, де такі самі бідаки, як і він, намагалися щось засвоїти, хоча часто монотонний голос викладачки переривався звуком удару чергового сонного лоба об дерев’яну стільницю парти, що викликало істерику й відчай у молодих научительок та басовитий регіт хлопчаків. Але виходило на те, що основна мета відвідин ним школи була не отримати цінний в очах матері документ, а поспілкуватися з щонайбільшою кількістю люду. Здавалося, що Збишек знав усіх – якщо не цілий Львів, то пів-Львова