Я, ти і наш мальований і немальований Бог. Тетяна Пахомова

справжньою єврейською Попелюшкою…

      Вдалий шлюб повернув до неї життя кращою своєю стороною, тож чого вона вже точно не хотіла, то це повернення в минулі молоді роки. Тепер вона мала все те, чого не було замолоду: вчасне лікування, відповідних сусідів, багатий гардероб, коштовності до нього – до кольору, до вибору, а найголовніше – чудову сім’ю. Жінка добре плела і спицями, і гачком, і сімейство було зігріте не лише її добрим словом і ласкою, а й розкішними плетеними светрами.

      Сьогодні на Естер лежали обов’язки прибирання великого помешкання й готування їжі, і розпочала вона з приготування хали – ритуального хліба, без якого Шаббат – як небо без місяця. Естер вправно зачинила опару, накрила серветкою й поспішила на прибирання кімнат. На допомогу Естер у п’ятницю під обід зазвичай приходила служниця – полька Ядвіга, але впорядкування спалень і кабінету чоловіка Естер не могла довірити нікому: часто Аарон брав зразки прикрас, коштовних каменів додому і в компанії батька, Якова Зільбермана, і Давида, продовжувача сімейної справи, розробляв нові зразки; інколи приходили багаті люди, які не хотіли розголосу, і купляли щось для себе – коштовності вдома були практично завжди, і таємниця їх домашнього існування зберігала спокій, а можливо, і саме життя Зільберманів.

      У цей час бабуся Циля зі своєю улюбленицею вирушили на закупи. Вони обидві отримували велику насолоду як одна від одної, так і від побаченого й почутого. Хоч відстань від їхнього дому до Галицького базарчика була невелика, вони сідали в трамвай, який був не так засобом перевезення, як великою сценою, на якій змінювалися декорації, а життя ставило всі види театрального жанру. У трамваях знайомилися, закохувалися, зустрічалися, показували нові моди, обмінювалися рецептами, у час пік – міцними слівцями, заробляли… Мірочка любила, сидячи в трамваї, роздивлятися елегантних і манірних львівських панянок, які навіть улітку не скидали ажурних плетених рукавичок, за кольором підібраних до вишуканих капелюшків. Їй подобались усі жительки Львівського Вавилону: стримано усміхнені чорняві, смагляві, з великими романтичними очима вірменки; розкуті, жартівливі білолиці польки; прекрасні у своїй природності українки в красивих вишиванках… Міра дуже хотіла бути схожою на них усіх одразу.

      У бабусі Цилі було більш практичне завдання – допильнувати гаманець від недоброго ока й злодійських рук, яких дуже побільшало за тих неповних два роки, що Галичина ввійшла до Совітів. У Львів дуже швидко, як шпаки на достиглу черешню, прибули вправні майстри злодійського мистецтва, переважно з Києва та Одеси, які обсервували нову територію щодо грабунку. Працювали вони по двоє-троє довершено артистично: у трамвай заходила елегантна молода пара, яка мило поводилась: посміхалися, кавалер щось нашіптував на вушко і – о-о-о, це не по-галицьки! – привселюдно обіймав і притискав кралю. Трамвай набирав повітря від нечуваного нахабства, очі дітлахам затуляли рукою, не відводячи водночас власні