Син начальника сиріт. Адам Джонсон

кохання.

      – І тут з’явився командир Ґа, – уставив слово машиніст.

      – Так, з’явився командир Ґа, – повторив капітан відсутнім тоном людини, яка губиться в дрібних деталях. – Так, і через нього тобі не треба перейматися, що Сан Мун оселиться у твоєму серці занадто глибоко.

      Чон До чув про командира Ґа: він був практично кумиром військових – чоловік, який успішно керував шістьма місіями з ліквідації в Південній Кореї, здобув золотий пояс із тхеквондо й очистив армію від гомосексуалістів.

      Другий помічник додав:

      – Командир Ґа навіть із ведмедем бився.

      – Щодо цього я не певен, – мовив капітан, прокреслюючи делікатну лінію шиї Сан Мун. – Коли командир Ґа поїхав до Японії й переміг Кімуру, усі дізналися про це, щойно він повернувся до Пхеньяна. І він назвав, що хоче в нагороду. Великий Керівник зробив його міністром тюремних шахт, це дуже вигідне місце, бо там не треба нічого робити. Але командир Ґа вимагав собі актрису Сан Мун. Минув час, у столиці були деякі проблеми. Урешті Великий Керівник неохоче виконав його прохання. Пара одружилася, у них народилося двоє дітей, і тепер Сан Мун живе відлюдно, самотньо і в печалі.

      Усі затихли, коли капітан це промовив, і Чон До раптом зрозумів, що співчуває їй.

      Другий помічник болісно подивився на нього.

      – Це правда? – спитав він. – Ви знаєте, що з нею зараз, чим усе закінчилося?

      – Так закінчують усі дружини, – сказав капітан.

      Тієї ночі свіже татуювання боліло, і Чон До аж до болю хотів почути ту, що веслує вночі. Капітан казав, що морська вода не дасть татуюванню запалитися, але Чон До боявся піти нагору по воду й пропустити її позивні. Він дедалі більше почувався єдиною людиною у світі, яка розуміє цю мандрівницю. Таким був вибір Чона До – стати нічною істотою в країні, де на ніч вимикають електрику, – але це був і його обов’язок, як узятись за весла із заходом сонця чи дозволити гучномовцеві заповнювати твою голову вигуками, але не прокидатися. Навіть команда думала про неї, як про ту, що веслує на схід сонця, немовби той схід був метафорою чогось надприродного, утопічного. Чон До розумів, що вона веслує до сходу сонця, коли, стомившись і виконавши своє, можна було вкладатися спати. Тільки глибоко вночі він нарешті знайшов її хвилю, ледве чутну, бо човен уже далеко, з півночі.

      – Щось сталося з системою навігації, – розповідала вона. – Вона постійно повідомляє неправильні дані. Ми не там, де вона каже, ми там бути не можемо. Попереду на воді щось є, але ми не можемо його розгледіти.

      Стало тихо, і Чон До покрутив ручку, спробував налаштуватися.

      Вона повернулася:

      – Це працює? – питала вона. – Працює? Там судно, судно без світла. Ми вистрілили ракетою. Червоний спалах відобразився від корпусу якогось судна. Чи є тут хто-небудь? Врятуйте нас, будь ласка!

      «Хто на них може напасти?» – гадав Чон До. Який пірат нападе на жінку, якій не треба нічого, крім як просто пливти крізь темряву? Чон До почув якийсь різкий звук в ефірі – постріл? – і в його голові закрутилися всі причини, з яких він не