Син начальника сиріт. Адам Джонсон

в море покидати.

      Капітан скинув шолом і сорочку, жбурнув їх убік, не дивлячись. Він сів посеред палуби й обхопив голову руками. І саме тоді команда відчула справжній страх.

      – Я більше так жити не можу, – сказав капітан. – У мене нема ще зайвих чотирьох років.

      Стерновий запропонував:

      – Не просто хвиля, а кільватер із південнокорейського контейнеровоза. Ледь не затопили нас.

      Перший помічник запропонував:

      – Може, сядемо на мілину біля Вонсана – і вплав до берега. Тоді вийде, що другий помічник просто не доплив. Попливемо до пляжів, там же повно пенсіонерів, буде купа свідків.

      – Нема там пенсіонерів, – відказав капітан. – Це вам просто розказують, щоб ви працювали.

      – То можемо попливти його шукати, – подав ідею Чон До.

      – Роби як знаєш, – мовив капітан.

      Чон До приставив долоню козирком до очей і поглянув на хвилі.

      – А ви думаєте, він там виживе? Він зможе?

      Перший помічник став дивитися й собі.

      – От, бля, бідолашна його дружина!

      – Чи плота не буде, чи матроса, а все нам буде непереливки, – сказав капітан. – А без обох – так вони нам узагалі ніколи не повірять!

      На палубі лежала суха риб’яча луска і блищала на сонці. Капітан від люті ходив колами:

      – Якщо «Чунма» піде на дно, і ми з нею, дружини помічників отримуватимуть пенсію, жінка машиніста отримуватиме пенсію, і жінка стернового. І всі вони будуть живі.

      – Вони житимуть із чоловіками, яких їм дадуть на заміну, – зауважив перший помічник. – Як це – моїх дітей виховуватиме якийсь чужий мужик?

      – Вони житимуть! – наголосив капітан. – І не потраплять до таборів!

      – Американці розлютилися, – утрутився Чон До. – Вони повернулися й забрали його!

      – Що? – перепитав капітан. Він приклав долоню до лоба козирком і подивився на Чона До.

      – Вони жадали помсти! – продовжив третій помічник. – І вони припливли забрати того, хто їх переміг. Вони знову залізли на наше судно й викрали другого помічника!

      Капітан так і ліг на палубу в химерній позі. Вигляд у нього був такий, ніби він упав із поруччя й саме лежав не ворушачись та перевіряв, чи цілий. Капітан сказав:

      – Якщо в Пхеньяні справді вирішать, що нашого громадянина викрали американці, то вони так просто не відчепляться. Напосядуться, і врешті правда випливе. Та й нема в нас доказів, що американці приходили, – минулого разу нас урятувало тільки те, що їхні ідіоти погралися з нашим радіо.

      Чон До витяг із кишені візитну картку, яку дав йому Джервіс, із печаткою військового флоту США.

      – Може, американці хотіли, щоб у Пхеньяні точно дізналися, хто тут прийшов і надавав нашим по задниці. Та й це були ті самі хлопці – ми їх усіх чудово пам’ятаємо. Можемо спокійно всі розповісти те саме.

      Машиніст долучився:

      – Ми саме витягали перемети, коли на борт зненацька скочили американці! Вони підкралися непомітно. Вони схопили нашого другого помічника, трохи з нього поглумилися й кинули акулам.

      – Точно! – вигукнув